Розділ 8

Мої руки тремтіли і я не могла ніяк заспокоїтися. Серце ледь не вистрибнуло з грудей, а дихати стало важко. В голові було відчуття запаморочення, але раптом щось сталося, і чоловік відпустив мене. Я впала на коліна, та досі не могла прийти до тями. Очі застелило темною пеленою, а у вухах був шум, крізь який було лише чутно звуки бійки. Обернувши туди голову, я побачила силуети якихось чоловіків. Що взагалі відбувається? Двоє з них почали тікати у якусь сторону, а я продовжувала сидіти. Інстинкт самозбереження змусив мене піднятися, але через страх я не могла навіть стояти. Краєм ока побачила, що ще якийсь силует почав наближатися до мене. Страх знову пробрав мене до самих кісток, змушуючи тіло тремтіти. Я зробила декілька кроків назад, але моя спина зустрілася з холодним стовбуром дерева.

— Що вам від мене треба? — ледве прошепотіла я.

— Каріно, ти в порядку? — раптом чоловік підійшов надто близько, і я впізнала в ньому Лук'яна.

— Щ-що…

— З тобою все добре? — стурбовано спитав він та взяв мене за обидві руки. — Вони тобі нічого не зробили? Ти так налякала мене. Добре, що я встиг вчасно.

— Я не... Це… Просто вийшла, а тут... — я говорила щось незрозуміле, бо досі мало що усвідомлювала.

— Ходімо, — сказав чоловік та обережно обійняв мене за талію.

Я йшла з ним до входу в палац, але все ще тремтіла. Він раптом зняв свій піджак та накинув його мені на плечі. Я мигцем глянула на нього, і помітила червоні знаки на обличчі та кров на губі. Біла сорочка була в невеликих червоних плямах, а на руках було добре видно здерту шкіру.

— Вже все добре, — тихо мовив він та легенько усміхнувся мені.

Я просто кивнула, а тоді ми разом зайшли всередину.

— Почекай, — ледве вимовила я. — Не хочу, щоб мене бачили такою.

— Нам треба розказати твоєму батькові, що на тебе напали якісь покидьки, — сказав він та уважно подивився на мене. — Гаразд, ти побудь тут, а я зараз його закличу.

— Мені страшно самій, — тихо сказала я, — а якщо вони знову захочуть... Господи, це так жахливо.

— Карино, заспокойся, — Лук'ян підійшов ближче до мене. — Вже все минулося. Їх знайдуть, а в тебе знову буде твоє безтурботне життя.

— Не знаю, — я опустила голову та міцно стиснула чоловічі руки.

— Не бійся. Ніхто тебе не скривдить, обіцяю, — він легенько підняв мою голову та уважно подивився в мої очі. — Ти ж віриш мені? 

— Гаразд, — я кивнула та відпустила його руки.

Лук'ян залишив мене саму, а тоді зайшов до зали. Всередині знову з'явилося хвилювання та страх, тому я просто обійняла себе руками та понурила голову.

— Донечко, що сталося? — схвильовано спитав тато, а я кинулася йому в обійми. — Що з тобою?

— На неї напали, — пояснив Лук'ян. — Я якраз палив цигарку на вулиці, коли почув якийсь шум. Чомусь вирішив піти туди та глянути, що відбувається, а тоді помітив, що якийсь чоловік почав тягнути її в сторону парку за палацом. Я не одразу помітив, що це Каріна. Між нами з нападником зав'язалася бійка, але раптом з'явився ще один. Я не зміг затримати їх, тому вони втекли, на жаль. Потрібно було одразу закликати когось на допомогу, а я вирішив розв'язати все сам. Вибачте, що так легко відпустив їх.

— А де охорона? — закричав тато. — Де Сергій? Де всі, хто мав слідкувати за цим? А якби… Це ще добре, що ти помітив та не побоявся втрутитися.

— Що відбувається? — раптом з'явилася налякана мама. — Твої крики чути аж до головної зали.

— Ви обидві їдете додому, — серйозним тоном сказав батько та глянув на Лук'яна, — а ти залишаєшся тут. Зараз же подзвоню в поліцію.

Мама мовчки взяла мене за руку та потягнула до виходу, де на нас уже чекав Сергій. Цікаво, де він був, коли на мене напали? Чому саме тоді раптом зникли всі охоронці? Та зараз мені зовсім не хотілося про це думати, бо перед очима раз за разом з'являвся той жах, який я пережила.

Усю дорогу я мовчала та просто дивилася у вікно, сильніше закутавшись у піджак Лук'яна. Треба буде колись віддати його йому, але зараз я мріяла опинитися на своєму ліжку та забути про це все.
Як тільки ми приїхали додому, то я навіть відмовилася від свого улюбленого приймання ванни з сіллю та свічками, а просто піднялася до себе в кімнату та сіла на ліжко.

— Каріно, що сталося? — спитала мама та сіла поруч. — Ніхто нічого не говорить, а я страшенно хвилююся.

— Я вийшла на вулицю, бо мені стало жарко, — почала говорити я. — Потім… Потім почула, що за спиною хтось є, але не встигла нікуди втекти, бо цей... Він міцно схопив мене та затулив рота своєю рукою. Вони ще й були в таких гидких гумових рукавицях. Досі відчуваю той запах, — я глибоко вдихнула. — Потім раптом він відпустив мене. В мене в очах потемніло, а я чула лише звуки бійки. Тоді підбіг ще один, але вони втекли. Спочатку я дуже сильно налякалася та хотіла бігти, але від шоку не могла й поворухнутися. Якийсь силует швидко наближався до мене. Я не могла ніяк заспокоїтися, поки не зрозуміла, що це Лук'ян Олексійович.

— Донечко, мені дуже шкода, що таке з тобою сталося, — мама з якимось жалем подивилася на мене. — Як би це не було жахливо, але ми не застраховані від такого. Ніколи не знаєш, де на тебе чекає небезпека.

— Мамо, а якби… Якби він не встиг, то що б вони зі мною зробили? — спитала я, а мій голос сильно тремтів.

— Не думай про це, — спокійно сказала вона та взяла мене за руку. — Їх знайдуть та добряче покарають, от побачиш. Твій тато це просто так не залишить, а ще доведеться посилити охорону. Добре, що той викладач вчасно з'явився.

— Навіть не віриться, що він це зробив, — тихо буркнула я.

Чомусь справді здавалося дивним, що Лук'ян не розгубився та допоміг мені. Щобільше, він врятував мене. Невже тепер я повинна йому подякувати? Та і поводився він дещо по-іншому. Можливо, йому стало шкода мене, але я ненавиджу жалість. Я ж сильна та самовпевнена дівчина, а зараз поводжуся наче наляканий зайчик. Рано чи пізно щось таке б сталося, але раніше був спокій, а тепер цей напад означає, що у батька з'явилися вороги.

— Ти щось казала? — перепитала у мене мама.

— Нічого, — збрехала я.

— Тобі треба поспати, Каріно. Я зараз дам тобі заспокійливі.

— Гаразд, — я кивнула, — але спершу змию макіяж.

Коли я зайшла у ванну кімнату, то одразу ж зняла з себе сукню. Весь низ шлейфу був брудний, а подекуди красувалися дірки. Це і не дивно, адже той чоловік тягнув мене по невеликому парку, що був одразу ж біля палацу. Туфлі хоч і були на мені, але залишили по собі багато мозолів та ран. На ногах ще було декілька подряпин від гілочок, а на стегні виднівся синяк. Мабуть, коли я падала, то вдарилася туди. Тільки я зовсім не пам'ятаю той біль, адже в той момент відчувала лише паніку. Глянувши на себе в дзеркало, знову ледь не заплакала. Очі почервоніли та опухли від сліз, а по щоках була розмазана туш. Я одразу ж зайшла в душ та почала терти мочалкою все своє тіло, кожен сантиметр шкіри, аби стерти його руки. Хоч вони в нього і були в рукавицях та й він майже не торкався мене, але я все одно відчувала огиду.

Коли повернулася у кімнату, то на тумбочці мене вже чекала пігулка заспокійливого, а також стакан з водою. Мама побажала мені спокійної ночі, і коли переконалася, що я випила таблетку, пішла до себе. Я ж просто лягла на ліжко та закрила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Ти сильна, ти витримаєш це, — тихо повторювала собі. — Нічого не сталося… Нічого.

З такими думками я й заснула, а прокинулася тоді, коли сонце яскраво світило мені в очі. Напевно, ті пігулки подіяли на мене так, що я ледве почула звук будильника. Я ліниво потягнулася на ліжку, а в голові одразу ж сплили моменти вчорашнього вечора. Та тільки тепер я відкинула усі дурні думки та знову стала дівчиною, яку ніколи нічого не хвилює. На вулиці було дуже тепло, але мені довелося одягати штани, щоб приховати всі подряпини. Я обрала білі джинси та блідо-рожеву блузку, що зав'язувалася на шиї. Сюди б дуже вдало підійшли якісь світлі туфлі на підборах, але я розуміла, що просто не взую їх. Навіть в білих кросівках мені було складно ходити через рани, але у мене не було вибору. Макіяж я зробила простий, але губи підвела червоною помадою. Вона хоч якось відвертала увагу від моїх синців під очима. Коли я спустилася на перший поверх, то одразу побачила батьків, що снідали за великим столом, як і завжди.

— Доброго ранку, — радісно привіталася я та сіла на своє місце.

— Бачу, що ти вже сьогодні весела, — мама з усмішкою глянула на мене.

— Головне, що тепер все добре, — сказала я. — Думаю, що ті нападники вже зараз сидять у відділку, а зовсім скоро я навідаюся до них в тюрму.

— Ми не знайшли їх, — заговорив тато та знервовано склав руки на столі. — Жодного сліду не залишили, паскудники.

— А де була охорона, коли це сталося? — поцікавилася я.

— Саме в цей момент вони виконували одне завдання, — відповів батько.

— Яке ще завдання? — я трохи нахмурилась.

— Це не твоя справа, Каріно, — тато відвів погляд.

— Тоді, коли на мене нападають в людному місці, де купа охорони — це моя справа! — голосно сказала я.

— Важливо не це, — тато різко піднявся. — Вони добре знали, що в цей час наші охоронці зайняті, а значить...

— Є зрадник, — продовжила я.

— Саме так, — тато роздратовано скинув чашку з кавою зі стола на підлогу, а ми з мамою перекинулися поглядами. — Тепер з тобою завжди буде Сергій.

— Водій? — спитала я та трохи скривилася.

— Він не просто водій, але й твій охоронець. Раніше не хотів тобі казати про це. Не знаю, для чого ти була потрібна тим нападникам, але тепер за тобою постійно будуть наглядати мої люди.

— Ти ж розумієш, що це ніби якась клітка, — я уважно подивилася на тата.

— Каріно, зараз ти в небезпеці, тому ми повинні посилити охорону. Ти будеш доповідати мені про кожен свій крок, — суворим тоном мовив батько. — На деякий час тобі доведеться забути про свої розваги та веселощі.

— Будь ласка, скажи, що ти жартуєш.

— Це для твоєї ж безпеки!

— Якої безпеки? — сердито сказала я та різко піднялася. — Поки люди, які мали слідкувати за всім, виконували твої секретні завдання, мене ледь не викрали! Хто зна, що було б потім! Може, я б зараз навіть тут не стояла, а ти говориш про безпеку. Серед тих, кому ти довіряєш, є зрадник. Тату, ми всі в небезпеці, поки ти не дізнаєшся, хто це.

— Вибач, але тепер твоя свобода обмежена, — тато глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.

— Може, ти ще й в університет приставиш мені охорону? Буде якийсь Сергій сидіти зі мною на парах, — невдоволено буркнула я.

— В цьому нема потреби, бо у нас вже є там своя людина. Я вчора домовився з Лук'яном, що він спостерігатиме за тобою, поки ти будеш на заняттях.

— Що? — майже закричала я. — Ти ж це несерйозно?

— Ти мене почула, — різко сказав батько та одягнув свій піджак. — Він врятував тебе, а значить, заслужив мою довіру. До речі, я запросив його до нас завтра на вечерю. Каріно, пообіцяй мені, що будеш обережною.

— Обіцяю, — тихо сказала я та просто відвела погляд, бо мене це все почало відверто дратувати.