Розділ 7

Я прийшла до тями тоді, коли мама легенько штовхнула мене ліктем в бік. Вона з якимось нерозумінням подивилася мені в очі, а я всього лише знизала плечима. Зустріч виявилася дуже неочікуваною, бо я справді не думала, що ще колись побачу цього хлопця.

— Це Назар, — сказав Іван, — мій син.

— Вітаю, — мовив хлопець та поцілував руку моїй мамі, а тоді подивився на мене. — І що це за неймовірна дівчина?

— Я б так не поспішала з висновками, — сказала я, наліпивши на обличчя усмішку. — Можливо, я не така вже неймовірна, як вам здається.

— Вам видніше, — відповів він, а я глянула на нього, піднявши одну брову. Не таку відповідь очікувала почути. — То як звати цю "скромну" леді?

— Каріна, — сказала я, не приховуючи свого зацікавлення.

— Дуже приємно, — хлопець легенько поцілував мою руку, дивлячись мені в очі. — Схоже, це доля.

Я нічого не сказала, а просто відвела погляд, вдаючи, що розглядаю усіх присутніх. Пам'ятаю, як сказала йому, що можливо колись доля нас ще зведе, але я не думала, що це буде так швидко. Мама попрямувала до своїх подруг, а тато відійшов кудись з Іваном. Я ж продовжувала просто стояти, уникаючи пильного погляду Назара.

— Не думав, що ми ще колись зустрінемося, — сказав він, а тоді передав мені бокал з шампанським.

— Аналогічно, — мовила я та подивилася на нього. — Якщо чесно, то думала, що ти… звичайний.

— І що у твоєму розумінні "звичайний"? — поцікавився Назар.

— Хлопець з простої сім'ї, не пов'язаної з цим всім, — я розвела руками, показуючи на залу, — а ти виявився не таким простим.

— Це тому ти не хотіла зі мною знайомитися? — він примружив очі. — Бо ось таке було у тебе перше враження при зустрічі зі мною?

— Я тобі вже казала, що в клубах не знайомлюся та номер телефону не даю, — пояснила я. — Не буду лукавити, ще тоді ти здався мені приємним хлопцем.

— Але ти подумала, що я не твій рівень, — хлопець дивно посміхнувся, а тоді оглянув всіх присутніх. — Наш світ змушує нас бачити тільки статус та гроші, а от що ховається всередині кожного? Це нікому не важливо.

— Ми бачимо рівно стільки, скільки людина нам дозволяє, — сказала я та глянула на хлопця. — В кожному повинна залишатися якась загадка.

— Ну, ти у нас суцільна загадка, — мовив Назар, змушуючи мене усміхнутися. — О, ти вмієш усміхатися?

— Я ж не робот, — я закотила очі. — Просто у мене є стійкий контроль над своїми емоціями.

— Розумію, — хлопець кивнув головою. — Виживання в багатому світі цього потребує. Особливо, коли ти донька мера.

— В цьому є й багато плюсів.

— Тут я сперечатися не буду, — Назар задумливо подивився на якусь жінку. — Як думаєш, скільки коштує її сукня?

— Якщо врахувати, що вона стовідсотково ручної роботи, то декілька тисяч доларів, — сказала я.

— На що ці люди витрачають свої гроші? — хлопець невдоволено похитав головою.

— На красу, — сказала я, а тоді підійшла до нього. Я легенько провела своєю долонею по рукаві його піджака. — Приємно на дотик, справді. Чиста шерсть з невеликим вмістом шовку. Глибокий синій колір з чорним відблиском. Не думаю, що такі речі купують на ринку. Скоріше, десь в Італії.

— Вгадала, — Назар легенько усміхнувся кутиками губ.

— Не важко здогадатися, що це Бріоні, який коштує як мінімум чотири тисячі євро, — я оглянула його з ніг до голови. — Це я ще мовчу про твою сорочку та туфлі. І навіщо тільки люди витрачають на це такі гроші?

— На красу, — відповів він моїми словами.

— Мені потрібно відійти, — сказала я та поклала бокал з недопитим шампанським на стіл.

Я попрямувала до вбиральні, бо мені потрібно було поправити свою зачіску. Вже відчувала, що той золотий вінок не дуже добре тримається. Я глянула на себе в дзеркало та підправила свій макіяж. Звичайні люди ніколи не зрозуміють багатіїв, що купують речі за шалені гроші лише на один вечір. Вони вважають нас божевільними, які витрачають кошти на різну дурню, коли десь голодують діти. Та ми не обираємо, де народитися, і якщо мені пощастило бути донькою мера та жити в розкоші, то значить, я везуча.
Я витягнула з сумочки малесеньку пляшечку своїх улюблених парфумів та знову нанесла їх. Мої ноги вже боліли від цих незручних туфель, тому я роззулася на декілька хвилин. Коли мої босі ноги зустрілися з холодною плиткою, я сперлася спиною до стіни та закрила очі від задоволення. Це неймовірне відчуття полегшення та комфорту затримало мене ще на деякий час. Я не поспішала повертатися, бо знала, що до завершення вечора ще дуже довго. Назар мене справді дуже зацікавив, як хлопець, але мені здалося, що він щось приховує. Та я можу сміло зізнатися, що його компанія досить приємна.
Коли я вийшла з вбиральні, то впевненим кроком попрямувала до зали. Мої підбори трохи зачепили шлейф сукні, тож я зупинилася, щоб поправити її.

— Наша панночка така горда, що навіть не звертає уваги на простих смертних, — почула за спиною знайомий голос та роздратовано закотила очі.

Коли розвернулася, то побачила Лук'яна, що стояв, спершись до стіни. Він був одягнений в чорний костюм, та білу сорочку. Чоловік дивився прямо на мене, склавши руки на грудях, а мені було дуже незвично бачити його таким.

— Що ви тут робите? — спитала я, не приховуючи свого невдоволення.

— Ох, вибачте, Карино, — заговорив він та похитав головою, — це місце не для таких скромних персон, як я.

— Ви самі це сказали, — я підійшла ближче до нього. — Наскільки я знаю, то тут збирається все панство нашого міста, але щоб викладачі? Таке бачу вперше.

— Добре, я розумію, що твій батько шановний мер міста, а ти чим тут виділяєшся? Напевно, у тебе є якісь заслуги, окрім твого прізвища?

— Знаєте, мені інколи здається, що ви аж занадто полюбляєте мене дратувати, — сказала я, а Лук'ян раптом випрямився. — Тільки я ніяк не можу зрозуміти вашої неприязні до мене. Не пригадую, щоб колись переходила вам дорогу.

— Карино, ну чому ти постійно думаєш, що весь світ крутиться навколо тебе? — чоловік закотив очі. — Невже нема такого, що тобі от просто не подобається людина? Без будь-якої причини.

— Ох, згадала! Звісно є, — я нещиро усміхнулася. — Ця людина зараз стоїть переді мною.

— От бачиш, в нас з тобою все взаємно, — сказав Лук'ян та підійшов ще ближче до мене.

— Якби ситуація була дещо іншою, то я б навіть зраділа. Та все склалося ще навіть краще, бо якщо чесно, то ви мене зовсім не приваблюєте, — я трохи скривилася.

— Дивно, що ти вирішила про це заговорити, — він подивився на мене своїми сірими очима, а тоді раптом глянув на мою шию.

Він підняв свою одну руку, а я відчула легенькі дотики кісточок його пальців на своїй шкірі. Від цього мороз пройшовся по тілу, покриваючи кожен сантиметр сирітками.

— Що ви робите? — спитала я, затамувавши подих.

Лук'ян нічого відповів мені, а продовжував щось розглядати на моїй шиї. Від цього я помітно напружилася, але так і не змогла відвести погляду від його обличчя. Серце чомусь почало нестримно битися, а дихання стало важким, бо раптом забракло кисню. Я намагалася не виказати свого дивного хвилювання, але чоловік, здається, щось помітив. В один момент він глянув мені в очі, а тоді повільно відійшов.

— В тебе волосся заплуталося у твоїй підвісці, — спокійно пояснив він.

— О, навіть не помітила, — ледве вимовила я, але мій голос почав тремтіти.

— Не дуже таке личило до твого образу. У тебе ж все має бути ідеальним.

— Точно, — я почала повільно йти назад, але ледь не впала, коли підбори вкотре зачепилися за сукню. — Ох!

Такою розгубленою я ще ніколи не була, тому просто вирішила втекти від нього. Він так пильно дивився на мене, що мені чомусь стало дуже ніяково. Я різко розвернулася та швидко попрямувала до зали, намагаючись заспокоїтися. Як тільки підійшла до столика, то одразу ж випила все шампанське, що було в бокалі. Не розумію, що зі мною зараз відбувається. Сама не знаю чому, але я поклала свою руку на шию, туди, де щойно були пальці Лук'яна. Та коли він зайшов до зали та потрапив у поле мого зору, я різко забрала її та розвернулася спиною до нього.

— З тобою все добре? — спитав у мене Назар.

— Звісно, — я усміхнулася йому. — Просто трохи втомилася тут. Якщо чесно, то вже дуже сильно хочеться додому.

— Я б запропонував тобі втекти, але чомусь впевнений, що ти відмовишся, — хлопець уважно подивився на мене.

— Знаєш, інколи я буваю непередбачуваною, тому…

— Доброго всі вечора, — перебив мене голос декана, а я просто міцно зажмурила очі. — Геннадію, хочу познайомити вас з чудовим поетом, гордістю міста і новим викладачем нашого університету.

— Лук'ян, — почула я знайомий голос та повільно розвернулася.

— Дуже приємно, — сказав мій тато та протягнув йому свою руку.

Хлопець деякий час дивився на неї, ніби вагався, а потім широко усміхнувся та потиснув її.

— Для мене честь познайомитися з вами, — мовив Лук'ян. — Сподіваюся, що у вас кращий характер, ніж у вашої донечки. Вона у вас просто нестерпна.

Тато лише засміявся з цього жарту, а мені це видалося зовсім не смішним. Я просто стояла та свердлила Лук'яна своїм вбивчим поглядом, забувши про всі відчуття, які він у мене викликав декілька хвилин тому.

— Згоден, — сказав мій батько, усміхаючись, — з нею трохи важко. Каріно, то це той викладач, якого ти просила звільнити?

— Як ми можемо бачити, це було безрезультатно, — буркнула я.

— Карина насправді розумна дівчина, але вона дуже горда, — почав говорити Лук'ян. — На заняттях любить спілкуватися зі мною, а ще потайки читає мої вірші.

— Я не хочу більше слухати, як ви мене обговорюєте, — роздратовано сказала я.

— Може, потанцюємо? — спитав Назар та простягнув мені свою руку.

— Залюбки, — погодилася я.

Хлопець провів мене на середину зали, а ми почали повільно хитатися в різні сторони. Я час від часу кидала погляди на Лук'яна та бачила, що він спостерігає за нами. Не могла ніяк зрозуміти його дій. Та ще й ці дивні відчуття, здається, знову з'явилися.

— Чому ти така напружена? — тихо сказав мені на вухо Назар.

— Просто втомилася, — я спробувала усміхнутися.

— Я можу ще раз запропонувати тобі втекти? — хлопець легенько усміхнувся.

— Не сьогодні, — сказала я.

— Навіть не сумнівався, що ти мені відмовиш. Каріно, скажи відверто, у мене є якийсь шанс? — Назар уважно подивився в мої очі. — Я не обіцяю тобі золоті гори, але ти дуже сильно сподобалася мені. Ще тоді в клубі. Відтоді я постійно думав про тебе, а ця зустріч стала хоч і неочікуваною, але такою прекрасною.

— Мені потрібно подумати, — я трохи відійшла від хлопця, — але шанс є у кожного. Думаю, що ми ще зустрінемося.

Від шампанського та танцю мені стало дуже жарко. Я вирішила вийти на вулицю, бо ледь голова не закрутилася від цього всього. Такий дивний вечір, що дуже сильно захотілося освіжити свої думки. Вийшовши на вулицю, я попрямувала до воріт та зупинилися біля якогось дерева. Захотілося побути на самоті, якомога далі від цього всього. На вулиці було холодно, тому я охопила себе руками. Піднявши голову до неба, не побачила жодної зірочки. Напевно, завтра буде дощ, але я люблю його. Раптом почула за спиною чиїсь кроки та помітно напружилася. І тільки я хотіла розвернутися, щоб піти геть, як хтось різко схопив мене за талію та притиснув до себе. Однією рукою чоловік міцно тримав мене, а іншою закрив мені рота. Я намагалася кричати, але все марно. Страх змусив мене сильно тремтіти, а сльози вже текли по щоках. Чоловік почав тягнути мене в якусь сторону, а я не могла ніяк вирватися з його сильної хватки. Я міцно заплющила очі та мовчки молила про порятунок.