Розділ 6

Згодом з'явився Лук'ян та почав знову проводити якусь нудну лекцію. Я ж просто дивилася в одну точку, перебираючи в руках ручку. Ната потайки кидала на викладача закохані погляди й не приховувала свого щастя. Мабуть, в її голові вже з'явилося мільйон сценаріїв розвитку майбутніх подій, а я уявлення не мала, що буде далі. З однієї сторони мій вчинок є неправильним та навіть егоїстичним. Усе-таки я зробила це лише для того, щоб Ната перестала мені заздрити, бо ненавиджу таке. Та все ж, можливо, це допоможе їй зрозуміти, що вона не гірша за мене.

— Наталю, бачу, ви придбали книгу, — заговорив Лук'ян до подруги.

— Не змогла оминути такий талант, — з широкою усмішкою відповіла вона. — І можете називати мене Ната. Так мені більше подобається.

— Гаразд, Нато. Сподіваюся, що ви знайдете собі в книзі щось цікаве.

— Навіть не сумніваюся в цьому. Дещо прекрасне я вже знайшла.

— І що це? — зацікавлено спитав чоловік.

— Вірш на тридцять третій сторінці, — відповіла дівчина та сором'язливо глянула на нього.

— Чудовий вибір, — він легенько усміхнувся. — Зачитайте нам усім його, будь ласка. Або ж ні, нехай це зробить Карина.

Я роздратовано подивилася на нього, бо мало того, що він навмисно дратує мене цим звертанням, так ще й змушує зачитувати всім його дурнуваті вірші.

— Вибачте, але ваша творчість не настільки мене вразила, щоб я читала її перед усіма, — сказала я.

— Напевно, вам більше подобається робити це на самоті, перед сном, правда ж? — спитав Лук'ян, уважно спостерігаючи за мною.

— Здається, я вже говорила вам, що ця збірочка зараз лежить у мене в шухляді, припадаючи пилом. Не люблю поезію та літературу, і навіть ваші скромні віршики цього не змінили. На жаль, — я знизала плечима, — це зовсім не моє.

— Справді? І що ж тоді ваше? — чоловік раптом підійшов до Нати та взяв у неї збірку. Добре, що вона хоч записку звідти забрала.

— Я в пошуках. Усі ми для чогось створені, — почала я. — Кожен має якусь свою місію та мету на цьому світі. Не одразу нам вдається знайти таку справу, яка б нам подобалася. Дуже часто люди роблять те, що приносить їм прибуток, але не задоволення. Так не повинно бути, та дещо я таки знаю. Є люди, які створені для того, аби бути найкращими та наставляти інших на правильний шлях.

— І ви хочете себе до них віднести? — спитав Лук'ян та глянув на мене, піднявши одну брову.

— Можливо, — я знизала плечима. — Мені ще поки це невідомо.

— Читайте, Карино, — він поклав переді мною книгу, розкриту на тридцять третій сторінці.

Я трохи роздратовано фиркнула, але все ж почала читати. І так бачила, що всім не дуже подобаються наші з ним затягнуті розмови. Після того, як я прочитала той вірш, Лук'ян ще довго розповідав про якісь незрозумілі мені нюанси. Ната час від часу кидала на мене дивні погляди, а потім просто відвела погляд. В кінці заняття викладач нас всіх дуже сильно ощасливив, адже дав нам цікаве домашнє завдання. Точніше мені воно видалося дурним і нікому не потрібним.

— Це так круто, — вражено сказала Ната, коли ми вийшли з аудиторії.

— Що саме? — я закотила очі. — Скласти вірш з тих п'ятьох слів, які він нам дав? Дурня якась.

— Чому ти так кажеш? Ну це ж цікаво. До того ж це таки літературний факультатив, тому, ясна річ, тут повинні бути завдання такого типу. Якщо тобі не подобається, то можеш покинути ці заняття. Думаю, що таке цілком можливо.

— Хм, і чому ти раптом захотіла, щоб я не ходила на ці заняття? — спитала я та уважно подивилася на Нату.

— Ну тобі ж вони не подобаються, — відповіла вона і відвела погляд.

— Я хочу почути правду, Нато. Ти ж знаєш, що я дуже добре розумію, коли ти брешеш.

— Гаразд, — вона трохи зніяковіла. — Мені не подобається, що Лук'ян Олексійович постійно звертає на тебе свою увагу.

— Знову ти за своє, — я невдоволено закотила очі та попрямувала до виходу.

— Ну дивись, — почала дівчина, — він подарував мені книгу з запискою, але чомусь сказав, що я її купила. Ми з ним перекинулися лише декількома словами, а з тобою він готовий годинами говорити.

— Перестань, — я нахмурилась. — Просто ми не розуміємо одне одного, тому й доводиться довго пояснювати думки.

— І чомусь той вірш він сказав прочитати тобі, а не мені, — дещо ображено мовила Ната.

— Значить так, — я різко розвернулася до неї, — він спитав чи ти придбала книгу, щоб звернути на це увагу, але ж він не мав зізнаватися при всіх, що подарував тобі її, правда ж? Просто хотів, щоб ти зрозуміла, що він теж щось відчуває до тебе. На наші з ним розмови ти можеш навіть не зважати, а от вірш він сказав прочитати мені, бо йому просто подобається принижувати мене.

— Це аж ніяк не приниження, — дівчина надто уважно подивилася на мене.

— Для мене так, — я відійшла трохи від неї. — Побачимося завтра.

Коли я сіла в автомобіль, то полегшено видихнула. Якщо чесно, то думала, що коли дам їй ту книгу Наті, дівчина перестане говорити ці дурниці. Як вона тільки могла вигадати ту дурню, що між мною та тим викладачем може щось бути? Він же так сильно дратує мене, що слів бракує, аби висловити всю свою злість на нього. Ну а ще більше лякає її закоханість в нього. Вона навіть не помічає, як починає переходити рамки дозволеного. Та хіба це мене повинно хвилювати? Чому я взагалі переживаю за це? Не знаю...


Тиждень пролетів непомітно, і сьогодні на мене чекав черговий світський захід. Давно вже їх не було, а значить, потрібно виглядати неперевершено. Я витягнула довгу бордову сукню, яку нещодавно купила в одному з салонів нашого міста. Корсет був оздоблений дорогими камінчиками, а легкий шифон спадав до самого низу. На одній нозі красувався доволі великий виріз, що візуально робив мене ще вищою. Своє волосся я накрутила легкими локонами та трішки зібрала передні прядки, прикріпляючи їх золотим віночком. Свій макіяж я зробила досить простим, але губи підкреслила темною матовою помадою з блискітками. Це був особливий відтінок, який я придбала ще минулого року в одному з косметичних магазинів Франції. Шкода тільки, що вже зовсім скоро у неї завершиться термін придатності, а я так і не знайшла її більше ніде. Навіть в тому ж магазині.
Я взула туфлі на підборах, такого ж відтінку як і сукня, та почала обирати аксесуари. Щоб всього не було надто багато, я одягнула декілька прикрас на руки, а ще красиві золоті сережки. Раптом у двері постукали, а всередину зайшла мама.

— Яка ж ти красуня, — задоволено заговорила вона. — Завжди захоплююся твоїм бездоганним стилем.

— Це у мене від тебе, — сказала я, оглядаючи жінку в цій неймовірній сріблястій сукні. — Ти теж дуже гарно виглядаєш.

— Ну мені це не так важливо, як тобі, — мама підійшла ближче до мене. — Знаю, що ти не любиш ці розмови, але сьогодні буде багато шанованих людей. Ти повинна вразити їх, а ще... Можливо, тобі вдасться комусь сподобатися.

— Мені це вдасться в будь-якому випадку, — я взяла свої улюблені парфуми з ароматом жасмину та нанесла декілька крапель на шию і зап'ястя.

— Ти досить доросла дівчина, а у твоєму віці багато дівчат вже давно вийшли заміж.

— Мамо, я хочу бути незалежною від свого чоловіка, а для цього потрібен час. Ну а ще мені хочеться справжніх почуттів, а не того, що мене будуть використовувати лише через прізвище.

— Карінко, ти у мене прекрасна, тому тебе обов'язково хтось покохає, — мама взяла мене за обидві руки. — Пообіцяй мені, що хоча б познайомишся з тими чоловіками, які звертатимуть на тебе свою увагу. Тобі треба тільки поговорити з ними та справити на них хороше враження.

— Гаразд, — я кивнула та подивилася на маму, — можливо, дійсно серед них буде хтось хороший.

— По-іншому не могло б бути, адже ми з твоїм татом хочемо для тебе щастя.

— Знаю.

Мама вийшла з кімнати, а я подивилася на себе у дзеркало. Скільки чоловіків проявляли до мене свою симпатію? Багато… Ці знайомства почалися з моменту, коли мені виповнилося п'ятнадцять. Скільки з них отримали хоч маленький шанс? Жоден… Я завжди знала, що своє повинна зустріти сама. Це не має бути підставним коханням, чи щось таке. Можливо, я занадто принципова і в кінцевому результаті все життя буду сама, але краще так, ніж з тим, хто тебе б використовував.

Ми приїхали в міський палац, в якому завжди відбувалися такі заходи. Я витягнула маленьке дзеркало та нанесла ще один шар помади. Легенько підправивши макіяж, вийшла з автомобіля та попрямувала до входу.
Людей було дуже багато, адже тут зібралося усе панство нашого міста. Майже всі приходили парами, або з неодруженими дітьми. На таких заходах можна було домовитися не лише за робочі питання чи укласти бізнес-угоди, але і підшукати вихідну партію для своїх дітей. Інколи було дуже цікаво за цим спостерігати. Коли ми зайшли всередину, то я одразу ж побачила на собі багато поглядів. Знаю, що вони думають про мене, говорять та пліткують, але мені байдуже. Я давно переросла той вік, коли хвилювалася за такі дурниці. Колись давно мама сказала мені, що я найкраща, і повинна кожного разу говорити це собі. Якщо ти відчуваєш себе такою, тоді інші теж це бачать. Так і є.

— Вітаю, — раптом сказала мама до якогось чоловіка. — Дуже раді тебе бачити. Насправді багато чули про твої справи, і неабияк здивувалися, коли дізналися, що ви з сином повернулися сюди.

— Так, це рішення було неочікуваним для нас обох, але ви навіть не можете уявити, як ми щасливі, що знову живемо тут, — відповів чоловік та потиснув руку моєму батькові. — Геннадію, ми так давно не бачилися.

— Щось не можу пригадати, — сказав тато, вдивляючись в обличчя цього чоловіка.

— Ну ти що, не пам'ятаєш? — засміялася мама. — Це ж Іван Акименко.

— Точно! — батько радісно усміхнувся.

— Невже ти забув свого студентського друга? — мовив той чоловік та поклав татові на плече руку. — Навіть не віриться, що все так швидко минулося. Скільки ми не бачилися? Років десять?

— П'ятнадцять, — виправила мама. — До речі, я думала, що тут буде також твій син. Пам'ятаю його ще дуже маленьким.

— Він кудись відійшов, — чоловік почав оглядатися по сторонах, — а це ваша донечка?

— Так, вона у мене надзвичайна, — сказав тато та з якоюсь гордістю подивився на мене. — Зараз навчається в університеті, а потім, сподіваюся, продовжить мою справу.

— Каріна, — я простягнула йому руку.

— Можеш називати мене Іван, бо я не люблю оці всі офіційні звертання, — чоловік легенько потиснув мою руку. — Смію визнати, ваша донька надзвичайно вродлива. Думаю, що мій син буде вражений.

— Звісно, але от яке враження справить на мене ваш син? — я нещиро усміхнулася.

— А ось і він, — радісно сказав Іван та кивнув комусь за моєю спиною.

— Доброго вечора, шановне панство, — заговорив приємний голос, але він чомусь здався мені знайомим.

Я повільно обернулася та ледь рота не відкрила, коли побачила перед собою усміхненого хлопця, з яким ми бачилися тобі в клубі. Від шоку я завмерла на місці, бо точно не очікувала побачити тут Назара.