Розділ 5

Як тільки я вийшла з клубу, то одразу ж написала Наті, що чекаю її на вулиці. Прийшли ми сюди вдвох, тож і піти звідси теж маємо разом. Надворі було не дуже тепло, тому я обійняла себе руками, коли холодний вітер почав обдувати мою шкіру. Піднявши голову до неба, я побачила багато зірок. Якась творча людина надихнулася б цим на щось прекрасне. Поет би склав вірш, художник намалював би картину, письменник написав би новелу, а дизайнер створив би неймовірну сукню. А я? Я просто дивлюся на це і не відчуваю нічого. Це всього лише естетична краса, яка не зачіпає зовсім і не породжує нічого в мені. Напевно, та темна сторона моєї душі не дозволяє бачити в цьому щось неймовірне. Я надто сильно вкорінилася у своєму світі, не помічаючи нічого навколо. Так буде завжди, і ніщо це не змінить.

— Що таке? — не дуже тверезим голосом спитала у мене Ната, коли вийшла з клубу.

— Думаю, що нам пора вже додому, — сказала я.

— Зараз лише друга година ночі, — дівчина невдоволено глянула на мене, — я не хочу так швидко йти звідси. Каріно, я тільки почала розважатися. До того ж познайомилася з красивим хлопцем!

— Ой, а як же твоє неймовірне кохання до того викладача? — я голосно засміялася. — Невже пройшло? Кажуть, що любов живе тори роки, а вона у тебе скільки була? Три дні?

— А яка тобі різниця? Я не повинна записуватися в монахині лише тому, що закохалася. Та я навіть не впевнена, що подобаюся йому.

— Знаєш, мені здається, що ця вся закоханість — це просто твоє бажання.

— Нехай тебе це не хвилює. Бо рано чи пізно, але я доб'юся свого. Впевнена, що саме він є тим чоловіком, з яким я проживу все своє життя.

— От! — я плеснула в долоні. — Те, що я тобі й кажу. Ти просто собі в голову це вбила і ніяк не можеш відпустити. Ось це все говорить не твоє серце, а самолюбство. Я тебе дуже добре розумію, бо сама така ж. Ми з тобою виросли в такому світі, де звикли отримувати те, що хочемо. Ну а зараз єдине твоє бажання — це він. Повір мені, якби ти по-справжньому закохалася в нього, то зараз би сиділа та зачитувалася його поезією, а не шукала б собі тут пригод на ніч з іншими чоловіками.

— Але свою збірку він подарував тобі, а не мені, — сказала дівчина та з якоюсь образою глянула на мене. — Коли ми стоїмо разом, то він говорить до тебе і дивиться теж у твою сторону.

— Що за дурниці ти говориш? — я нахмурилась.

— Можливо, ти навіть подобаєшся йому, — дівчина відвела погляд, а я її голос затремтів. — Звісно, ти ж завжди найкраща, найпривабливіша, найпопулярніша, найрозумніша. Хлопці не можуть на тебе надивитися, але підійти бояться, бо ти поставила таку високу планку. Як ти завжди кажеш, — Ната сумно посміхнулася, — найкращі повинні дружити, зустрічатися та спілкуватися з найкращими. Думаєш, я не помічаю, що тобі байдуже на мене. Ти ніколи не хотіла, щоб я була твоєю подругою. Пам'ятаєш, я навіть декілька разів запрошувала тебе до себе на такий собі дівич-вечір, де ми б глянули фільм, поїли б чогось смачненького, а ще говорили б про все на світі. Та тільки ти щоразу відмовлялася і казала, що це по-дитячому. Я дуже добре знаю, що ти спілкуєшся зі мною лише через те, що наші батьки товаришують, але можеш хоч так відверто не показувати, що весь цей час просто терпіла мене.

— Нато, перестань, — я витягнула свій телефон та викликала таксі, — ти зараз п'яна, тому й говориш різну дурню.

— Це не дурня, а правда, і ти сама це знаєш. Як думаєш, між справжніми подругами може бути заздрість?

— Ні, — різко відповіла я.

— Якщо чесно, я не розумію навіщо ми це робимо? — Ната трохи похитнулася та сіла на холодний бордюр. — Чому ми взагалі спілкуємося, якщо не переносимо одна одну?

— Тому що по-іншому не може бути, — роздратовано сказала я. — Хто ще в університеті захоче дружити з тобою чи зі мною?

— Всі, — Ната уважно подивилася на мене. — Кожен хотів би стати твоїм другом, бо ти... Ти…

— Бо я що? Донька мера? — спитала я, а дівчина кивнула. — В тому то й річ! В нас з тобою може й дивна дружба, але ти хоча б мене не використовуєш у своїх цілях. Ми з тобою на одному соціальному рівні, розумієш?

— Але мені набридло, — Ната раптом почала плакати. — Я ненавиджу перебувати у твоїй тіні.

— Хто заважає тобі стати кращою за мене? — майже закричала я. — Чому я повинна відчувати себе винною, бо ти вважаєш, що гірша, ніж я? Господи, та я далеко не ідеальна, але королевою я сама себе зробила. Так, на моєму місці зараз могла б бути ти, чи хтось інший.

— Не всім так пощастило, як тобі, — буркнула дівчина, а тоді витерла свої сльози.

— Зараз ми поїдемо додому, а завтра поговоримо про це, коли ти будеш в кращому стані, — сказала я та допомогла їй піднятися.

— Ти собі їдь, а я ще не допила свій коктейль.

— Тобі вже досить. Ти й так ледве на ногах стоїш.

— Ну ти ж не моя матуся, щоб за цим слідкувати, — Ната глянула на мене якимось ненависним поглядом, а тоді попрямувала до клубу.

— Зачекай, — я різко схопила її руку. — Ти нікуди не підеш, бо зараз ми їдемо додому.

— Залиш мене, — огризнулась дівчина. — Не варто прикидатися хорошою подругою.

— Нато, я не покину тебе тут в такому стані. В нас хоч і не дуже хороші стосунки, але я вже не настільки погана, щоб так вчинити, — я обережно поклала руку їй не плече. — Нам завтра зранку вставати на першу пару, а ще й заняття в того Дяковського. Хочеш, щоб він голову втратив від твоїх синяків під очима?

— Може хоч так він зверне на мене свою увагу, — сказала вона та глибоко вдихнула. — Мені не дуже добре. Нудити почало.

Ната раптом зблідла, а тоді знову сіла на холодний бордюр, охопивши голову руками. Ну от, напилася до такого стану, що не може контролювати себе. То кричала, то плакала, а тепер їй взагалі погано. Залишати її саму мені не хотілося, тому я попросила хлопця, що якраз вийшов з клубу, щоб купив на барі води. Добре, що він був досить ввічливим та інтелігентним, тож через декілька хвилин Ната вже пила воду з пляшки. Виглядала вона жахливо, а я відчувала себе поганою, бо пропустила той момент, коли вона так сильно напилася. Згодом приїхало таксі, а мені довелося запихати її в машину, тому що вона не могла ніяк сісти всередину, через порушення координації рухів. Це зовсім не дивно, враховуючи скільки вона випила. Я відчинила вікно біля неї, а вона заплющила очі. Поки ми доїхали до її будинку, Ната вже міцно спала. Я пробувала її розбудити, але нічого не вдавалося. Добре, що в них були охоронці, тож довелося просили їх про допомогу. Вони таки забрали дівчину, а я з полегшенням видихнула та поклала руку на голову. Нестерпний тупий біль наче пронизував кожен міліметр мозку. Здається, що наша з Натою так звана "дружба" скоро завершиться. З кожним разом вона все частіше починає говорити мені неприємні речі, а ще справді лякає її маніакальне захоплення тим викладачем. Хоч би дурниць не натворила…

Зранку я ледве розплющила очі. В горлі було страшенно сухо, а головний біль ніяк не зникав. Схоже, у мене похмілля, бо все-таки я вчора теж немало випила. Коли глянула на годинник, то ледь не впала з ліжка, адже виявилося, що я забула поставити будильник і проспала вже дві пари. Я повільно почала збиратися, бо розуміла, що на останню лекцію йти вже нема сенсу, але ще ж літературне заняття. Дивно, що я раніше не поцікавилася, чи обов'язкові ці відвідування, але якщо хочеться отримати додаткові бали, то напевно так. Ще після вчорашньої розмови з Натою мене дуже сильно тривожили думки. Справді лякало те, що вона так сильно заздрить мені та ще й придумала ніби я подобаюся Лук'яну. Хіба таке можливо? Безперечно ні. Я підійшла до шухляди, а рука сама потягнулася до збірки. Тільки я хотіла кинути її в сумку, як щось зупинило мене. Напевно, думка, що це все-таки річ, яку він сам мені дав. Я глибоко вдихнула та поклала книгу назад, а сама поїхала в найближчу книгарню.
Виявляється, знайти цю збірку не так вже і легко, але я все ж придбала її.
Коли я зайшла в аудиторію, то поки ще нікого не було, а це досить дивно, адже я майже всі книгарні міста об'їздила в пошуках тієї збірки. Недовго думаючи, я витягнула її та взяла у руку ручку. Сама не розуміла навіщо роблю це, але чомусь в цей момент це здавалося мені правильним. Згадавши рядки з одного вірша Лук'яна, я вирвала з блокнота клаптик аркуша та почала писати кострубатим почерком: