Розділ 3

Наступного дня у мене був значно кращий настрій, адже сьогодні не було занять в Лук'яна. Після того, як я познайомилася з його поезію, відклала книгу в шухляду та зареклася ніколи не відкривати її. Напевно, я боялася, що через ці вірші ще більше зацікавлюся ним. Мене лякало те, що у нього так багато невідомого, але ці таємниці також і притягували.

— Каріно, не хочеш сьогодні піти кудись розвіятися? — спитала у мене Ната, коли ми вийшли з університету.

— Пропонуєш відвідати клуб у вівторок? — я подивилася на неї, піднявши одну брову.

— А що тут такого? Ніби ми раніше ніколи не ходили в такі заклади по буднях, — дівчина склала руки на грудях. — Мені не подобається, що останнім часом наші стосунки починають погіршуватися, а це такий собі спосіб їх покращити.

— Не знаю, — я знизала плечима та закотила очі. — Ти поводишся як мала дитина, чесно. Мене страшенно дратує, коли ти починаєш говорити про свою безмежну любов до цього викладача. Не шукай того, чого і близько нема.

— Що ти маєш на увазі? — дівчина хмуро подивилася на мене.

— Нато, по-перше, ти його студентка, — я уважно подивилася на неї, — а по-друге, йому байдуже на тебе. Якби все було так, як ти собі придумала, то він би вже проявив до тебе зацікавленість. В реальному житті нема таких казок, а ти аж ніяк не принцеса.

— Знаєш що, — дівчина роздратовано відійшла від мене, — я навіть не хочу слухати тебе. Ти просто мені заздриш, визнай це.

— Заздрю? Тобі? — перепитала я та голосно засміялася.

— Так! Бо тебе Лук'ян терпіти не може. Думаєш, що це непомітно? Ти дуже сильно помиляєшся! Так-так, наша Каріна дратує когось, уявляєш? Запам'ятай, не завжди будеш літати високо, а я з нетерпінням чекаю, коли ж ти нарешті впадеш, — дівчина кинула на мене сердитий погляд, а тоді розвернулася на своїх підборах та пішла геть.

— Ого, — здивовано мовила я, дивлячись вслід Наті.

Вже давно помічала таку дивну заздрість з її сторони, але ніколи не сприймала це серйозно. Схоже, тепер їй набридло грати роль хорошої подруги, тож вона вирішила показати своє істинне лице. Ну що ж, не дуже вже й велика втрата. Впевнена, що завтра вона буде поводитися так, ніби нічого не було. Чому? Бо їй це вигідно, як і її батькам. Як-не-як, але саме завдяки моєму татові вони стали багатими людьми. Колись він допоміг їм відкрити свій ресторан, хоча в них тоді було туго з грішми. Тато вкотре не зміг відмовити, тому не лише позичив їм грошей, а ще й домовився, щоб не було потреби платити місцевим авторитетам. Здається, що ми живемо в мирному демократичному світі, але балом заправляють королі. Ну а в нашому випадку — це бандити. Мені пощастило, що мій тато досягнув всього чесним шляхом, я впевнена в цьому.

— Каріно Геннадіївно, все в порядку? — раптом перервав мої думки водій.

— Так, все добре, — я нещиро усміхнулася йому, а тоді попрямувала до автомобіля.

— Знаєте, мені завжди було цікаво, чому ви ще досі навчаєтеся в університеті? — спитав він, коли ми їхали додому.

— Вибачте? — я різко подивилася на нього. — Вас не повинно це цікавити, бо ви лише маєте виконувати свою роботу. Вам платять гроші не за балачки, а за те, що ви возите мене туди, куди мені потрібно.

— Перепрошую, — буркнув хлопець та зосередився на дорозі.

— Нагадайте мені, як вас звати? — сказала я.

— Сергій.

— Чудово, Сергію, сьогодні ж поскаржуся на вас начальнику охорони.

— Ти крім цього хоч щось вмієш робити? — огризнувся він.

— Що? — я подивилася на нього великими очима.

— Що чула! — гаркнув хлопець. — Тобі ж так подобається, правда? Отримуєш насолоду, принижуючи інших?

— Я нікого не принижую, а ти здається забуваєш з ким говориш! Ще хоч одне слово, і я …

— Ой-ой, налякала, — водій засміявся. — Скажу відверто, з першого ж дня ти мені сподобалася. Звісно, я розумів, що далеко не твій рівень, але не очікував, що ти така… Така розпещена та зухвала егоїстка. В кожного повинна бути хоч крапля людяності, розуміння та доброти, а в тебе… — хлопець похитав головою. — В тебе всередині порожньо. Ти жорстока і черства, справді.

— Як ти смієш мені таке говорити? — максимально спокійно мовила я, відчуваючи вологу на очах.

— Навіть зараз ти могла б кричати, дратуватися чи просто влаштувати істерику, але ні, — Сергій зустрівся зі мною поглядом у невеличкому дзеркалі, — ти спокійна. Напевно, важко приховувати свої справжні емоції?

— Зовсім ні, — я лукаво усміхнулася, — якщо нема чого приховувати. Просто не люблю, коли такі, як ти, лізуть в моє життя. В тебе є робота, за яку ти отримуєш зарплатню, а все решта нехай тебе не хвилює.

— Мені здавалося, що ти якась інша, наче маленька дівчинка, яка хоче, щоб її врятували з цього жорстокого світу багатіїв. Виходить, що я дуже сильно помилявся, і саме ти правиш цим світом.

— Знаєш, я не буду скаржитися на тебе, — сказала я та уважно глянула у вікно, — і це не тому, що мене зачепили твої слова. Можливо, ця робота — це єдине, що світить тобі у твоєму житті.

— То я маю подякувати вам? — спитав хлопець, явно глузуючи.

— Було б непогано, — буркнула я. — О, і ще попрошу вибачитися переді мною за свою поведінку.

Автомобіль зупинився біля будинку, і тоді хлопець вийшов, щоб відчинити мені дверцята.

— Дякую і вибачте, Каріно Геннадіївно, — сказав Сергій, коли допомагав мені вийти з машини.

— І так, ти далеко не мій рівень, — я мигцем глянула на хлопця, а тоді просто попрямувала до будинку.

Я звикла різне чути у свій бік, але завжди намагалася не зважати на це. Та знаєте, як буває, коли довго щось тримаєш у собі, а потім так і хочеться виплеснути всі переживання назовні. От і у мене зараз так... В голові крутяться різні думки, а ще якесь дивне відчуття до себе, ніби я дійсно така жахлива, як про мене говорять. Завжди кажуть, що варто сприймати себе такою, яка ти є, але хіба я знаю себе справжню? Можливо, десь в глибині душі ховається чуйна та добра Каріна? Не знаю, але стіни настільки товсті, що пробити їх буде нелегко, або ж взагалі неможливо...
Я підійшла до дзеркала у своїй кімнаті та глянула на своє зображення. Як завжди все ідеально, але очі чомусь на мокрому місці. Як давно я не плакала? Рік? Два? Чому ж тоді зараз важко на душі? Невже звичайні слова водія могли так сильно зачепити мене, що я дивлюся на себе і не впізнаю? Я сперлася руками на стіл, а тоді заплющила очі. Зробивши декілька глибоких вдихів та різких видихів, я знову подивилася на себе у дзеркало.

— Ну що ж, з поверненням! — сказала я та усміхнулася, хоча і розуміла, що в моїх стінах вже з'явилася перша тріщина.

Я ледь не дозволила собі проявити слабкість, тому вирішила зайнятися тим, що допомагає мені в таких ситуаціях. Я швидко змила свій макіяж та переодягнулася в спортивні легінси й топ. Своє довге світло-каштанове волосся заплела у високий хвіст, а тоді взула зручні кросівки. Схопивши навушники, я вийшла на вулицю. Наш будинок знаходиться не так далеко від центру, тому йти до тренажерного залу було недовго. Я ввімкнула свою улюблену музику та прямувала невеличкими вуличками міста, намагаючись упорядковувати свої думки.
Коли я зайшла в зал, то одразу ж почала тренуватися. Спершу зробила розминку, а потім активно виплескувала свої емоції. Хтось бореться ними морально, плачучи, а хтось — фізично, доводячи себе до знемоги. Піт стікав по чолі, а відчуття було таке, що мені не вистачає повітря, але я не здавалася. З кожною хвилиною тренування мої думки ставали яснішими. І коли я відчула себе собою, нарешті зупинилася. Ноги почали тремтіти, але це і не дивно. Все-таки я вже місяць не була в залі. Завтра мені буде важко і кроку зробити через кріпатуру, але це справді те, що мені було потрібно. Я потягнулася рукою за пляшкою з водою та відкрила її.

— Кого я бачу, — почула за спиною знайомий голос та ледь не подавилася. — Спокійно, ти чого?

Я почала кашляти, бо невдало зробила ковток води, а на очі вже виступили сльози. В горлі було неприємне пекуче відчуття, яке ніяк не проходило. Зробивши декілька ковтків води, здається, стало краще. Я витерла сльози в кутиках очей, а тоді подивилася на чоловіка, що стояв неподалік. Це був Лук'ян Олексійович, і його присутність не тільки здивувала, але і насторожила мене. Він був одягнений у спортивні шорти та майку, а я мимовільно оглянула його, оцінюючи тіло чоловіка. Зрозумівши, що це якось неправильно, я одразу ж відвела погляд.

— Що ви тут робите? — буркнула я, склавши руки на грудях.

— А що роблять у залах? Тренуюся, — відповів він.

— Вам не здається це дивним? — я підозріло подивилася на чоловіка. — Ви мене переслідуєте?

Лук'ян декілька секунд мовчав, уважно дивлячись в мої очі, в потім просто почав сміятися. Його сміх здався мені дещо образливим, тому я нахмурилась. Чоловік похитав головою, а тоді підійшов ближче до мене.

— Коли ти вже нарешті зрозумієш, що не весь світ крутиться навколо тебе, Карино, — сказав він, а я аж сіпнулася від його звертання. — У нас, простих людей, є набагато важливіші справи, аніж слідкувати за такими панночками.

— І що ж це за такі "важливіші справи"? — поцікавилася я, примружуючи очі.

— Робота, різноманітні захоплення, друзі, сім'я, розваги та жінки врешті-решт, — Лук'ян розвів руками.

— У вас є дружина? — раптом спитала я, хоча і сама не розуміла, чому це мене повинно цікавити.

Чоловік, здається, обдумував моє запитання, а я мимоволі глянула на його праву руку. Не хотіла цього робити, правда, але чомусь відчула непереборне бажання. Принаймні обручки в нього нема, але можливо, він просто її зняв?

— Назви мені хоч одну причину, чому я повинен тобі про це говорити? — сказав чоловік, склавши руки на грудях.

— А я і так знаю, що нема. Думаю, що з творчими людьми важко жити, — я криво посміхнулася. — Як писав один великий поет: "І прочитати тебе зовні було важко, бо правда вся захована в твоїй душі…" То яка ж правда у вас?

— Я так бачу, що ти познайомилася з моєю творчістю. Ну що ж, я радий. Щоправда, цей вірш не дуже підходить до теми нашої розмови. Тут радше варто було використати…

— Ну вам краще знати цитати зі своїх поезій, — перебила його я, — але моє знайомство з вашими досягненнями завершилося сама на цих рядках. Я вкотре переконалася, що поезія — не для мене. Так, тепер ваша збірка лежить у мене в шухляді, припадаючи пилом.

— Невже тобі нічого не сподобалося? — спитав Лук'ян і пильно подивився на мене.

— Ні-чо-го, — по складах вимовила я.

— Дуже сильно сумніваюся в цьому, — в нього на обличчі з'явилася дивна посмішка.

— І чому ж? Важко повірити, що комусь не подобається те, над чим ви так плідно працювали?

— Ну ти все ж таки запам'ятала рядки, — сказав він та розвернувся, щоб піти геть. — І якщо я не помиляюся, то цей вірш був десь так на тридцятій сторінці. Тобі ж сподобалося, визнай це.

Лук'ян просто пішов геть, а я роздратовано схопила свої речі й теж попрямувала до виходу. Напевно, він все ж мав рацію, бо як тільки я повернулася до себе в кімнату, то моя рука сама потягнулася до шухляди, де лежала збірка. Я знову почала читати ті вірші, аж поки не заснула. Напевно, скоро ця поезія стане моєю залежністю, хоч я і обіцяла собі більше ніколи її не читати.