Глава 1

- Як там наша Біла Пані? - весело щебече в слухавку Ліна. – Ми за тобою вже сумуємо!

- Ох, подруго, не тисни мені на серцевий мозоль! Це я вдома могла удавати з себе Білу Пані, а в цій Польщі я почуваюся бідною родичкою без клепки в голові. Розумієш, тричі на день жалкую, що я сюди поперлася! Заробиш грошей, казали вони! Там таки Європа, інший рівень життя, говорили вони! - пихкаю у відповідь, люто гортаючи календар. – Десять хвилин обідньої перерви і двічі можна збігати до туалету одна нога тут, інша там! Жах! Гірше, ніж рабство! Інша річ в нашому магазині у Запоріжжі, коли я там працювала: потеревенили, чаї поганяли, посиділи, сходили покурили. Людські умови праці, але нелюдські зарплати. А тут все навпаки. Але ти мене знаєш, я вперта. Я поки якогось поляка не замучу, додому не повернуся. Мені обіцяли, що тут полюбляють українських жінок. Ось дочекаюсь вихідного – піду на полювання.

- Чим ти там шарудиш?

- Гортаю календар на наступний рік, це мене заспокоює. Я його вже разів сім подивилася. Австралійські пожежники разом з кіньми. Здається, дивлячись на квітень, мене зараз порве від бажання. Чому в нас такі пожежники не водяться? Я б тоді частіше підпалювала батьківський сарай і вже давно б вийшла заміж.

- Ох, Олесько, ну ти й артистка! Андрій передає тобі полум'яне вітання, каже, що вечорами плаче в подушку, згадуючи про тебе.

- А ведмежатко все жартує. Краще б він вечорами займався іншими речами. Скажи своєму чоловікові нехай не розслабляється, я скоро приїду і загризу його своєю іронією.

- Олесь, я тебе прошу, будь обережна, ми за тебе хвилюємось. Я так не хотіла, щоб ти їхала. Уляна тобі вже телефонувала?

- Ага, скаржилася на папугу, який тепер зображує з себе зозулю і розповідала, що її Ян надумав побудувати турецьку лазню. …Я мала поїхати, Ліно. Мені треба було вирватися і щось змінити у своєму житті. Не сподобається в Польщі, поїду до Італії чи Австралії на пожежників витріщатися. Без паніки, прорвемося, я так просто не здамся! І нема чого за мене переживати, я не на Марс відлетіла. Що там до цього Кракова – раз два і тут. Буду тримати вас у курсі. Люблю тебе, красуне!

Відкладаю в один бік календар, в інший телефон і зітхаючи, дивлюся у вікно. Я лише десять днів як заробітчанка, і мене все ще не відпускає стан «скрізь добре, де нас немає». Здається, що вдома небо блакитніше та цукерки смачніші. І ніхто не пшекає. Польську я, звичайно, абияк вивчила, порозумітися можу, але ця мова все одно для мене чужа.

- Що замислилась? – Надія заглядає до кімнати з рушником на голові.

Познайомилися випадково на вокзалі, я через її валізу перечепилася, ледь своїм красивим обличчям до перону не припечаталася, визвірилася на неї тоді капітально, а вона мені так само барвистою полтавською говіркою у відповідь таких епітетів нагнула, що я відразу її поважати почала. Так і потоваришували. Працюємо тепер разом на одному підприємстві та знімаємо одну квартирку на двох, крихітну, на околиці Кракова. Натомість бонусом до квартири йшли два велосипеди, ми тепер на них на роботу ганяємо. Удвох винаймати житло набагато дешевше, бо воно тут у них у Польщі коштує наче королівські хороми. Хоч і тісно, ​​зате весело. Надька співає гарно, як заведе українську народну, аж сльози на очі навертаються.

- Втомилася я, Надь, як той кінь. Потрібно буде в неділю до якогось клубу сходити. Ти зі мною? Адже ми з тобою дівчата цікаві, вільні, чому б і не постріляти очима якимсь симпатичним полякам. Я ось думаю, чи вийде у мене загравати ламаною польською чи перекручуючи їхні слова я так весь свій шарм втрачу?

- Вони і нашою розуміють. Я не проти сходити розвіятися та потанцювати, але пригоди на свою філейну частину шукати поки не хочу, - труснувши головою, Надія ворушить своє шикарне чорне волосся.

- Знаю, знаю, ти хочеш заробити на машину, щоб якось проїжджаючи повз свого колишнього чоловіка показати йому у вікно середній палець. Але постійно думати про те, що потрібно заробляти гроші - дуже нудно. Про це треба думати, коли стоїш біля конвеєра, а решту часу потрібно шукати позитив.

- Ох, позитивна ти наша! Заздрю ​​твоєму оптимізму! Поляки з нашими жінками одружуються неохоче, у них своїх вистачає. Тому на польського принца особливо не розраховуй. Краще когось із наших підчепити, вони на заробітках щедріші.

- Яка ти все-таки меркантильна особа, - підколюю я її, - Адже головне емоції, почуття, пристрасть, яка женеться за вітром, падаючі зірки та обіцянки любити вічно.

- Ну і де ти таке бачила? У індійських фільмах?

- Ні, у житті. Дві мої подруги купаються в коханні та увазі своїх коханих чоловіків. І я також хочу.

- Значить, вони відхопили останні екземпляри. Я в принців, як і у вічне кохання не вірю. У жеребців падлючих, в малодушних козлів або в маминих синочків вірю, а прекрасні лицарі закінчилися ще у вісімнадцятому столітті.

- Ой, не зарікайся. Ось підслухає тебе хтось зверху і підсуне одного недобитого та дивом уцілілого лицаря, щоб ти не нила.

- Ну й будь ласка, чекаю з розкритими обіймами. Досить вже тут слину на пожежників пускати, пішли краще борщику поїмо. Я такого ароматного борщу наварила – сусіди у шлунковому соку втопилися. Чуєш, як стіни шкребуть? Може, відгодую тебе трохи, ти ж крім салату та бутербродів більше нічого готувати не вмієш.

- Чому? А яєчню?! До речі, дарую безвідмовний прийом. Коли після бурхливої ​​ночі, ти, накинувши на голе тіло чоловічу сорочку, готуєш для нього яєчню - він закохується в тебе ще більше.

- Хм, і де всі ці жертви твоєї яєчні? - регоче Надька у відповідь.

- Вони не пройшли подальших випробувань. Але це не означає, що прийом не працює. Хоча, звичайно, якщо він спробує твій полтавський борщ, він забуде, як його звали, - сідаю за стіл і насолоджуюся запахом. – Як я все-таки вдало обрала собі сусідку. А вареники колись будуть?

Господи боже, як я не люблю, коли наша бригадирка дивиться на мене з таким виразом обличчя. Краще б вона мене лозиною один раз перетягнула, ніж зараз десять хвилин прочухана буде мені вставляти.