***

Двері рвучко розпахнулися. Жінка увійшла в розкішний кабінет розлюченою ходою, намагаючись зібратись з думками. Обпершись на дубовий письмовий стіл, вона швидко дістала з своєї дизайнерської крихітної сумочки сигарету й затиснула її зубами. Тремтячі руки ніяк не могли піднести вогонь запальнички до уст. Дрібні краплі сліз гасили його, а потім реальність повністю розмилась в очах.

- Чорт! - злісно вигукнула жінка, кинувши запальничку на стіл після десятків невдалих спроб закурити.

Вона повільно сповзла на підлогу, впираючись спиною у стіл. ЇЇ очі беззмістовно блукали шафами з дорогоцінними книгами, які ніхто ніколи не читав, і  м’якими кріслами, обшитими смарагдовою тканиною, біля затишного каміну, в якому завжди тріскотіли дрова. Цей кабінет був добре знайомим, але зараз видавався чужим. Їй зараз все видавалось чужим. Відчувши, що сигарета досі в зубах, жінка байдуже викинула її в бік крісел.

З-за дверей долинали звуки веселої музики, стукоту келихів і дзвінкого сміху. Купка людей у найдорожчому одязі та з найжалюгіднішими душами розважалась. Це було абсолютно доречно, адже там тривала вечірка присвячена  25-річчю дружини дуже впливого чоловіка, який дивував всіх своїм стрімким і непередбачуваним кар’єрним ростом. Ті люди зовсім не винні, що іменинниця зараз сидить на підлозі у кабінеті свого чоловіка та безпорадно вмивається дрібними сльозами. Але їй справді хотілося, якби хоч одна особа з того натовпу відчула себе винною і згадала про неї. Почулися кроки.

Він ступав повільно, але впевнено, обережно зачинивши за собою двері. Глибоко видихнув, побачивши свою дружину таку гарну і таку відчужену біля стола.

- Ну ти чого? У тебе ж сьогодні свято. Що тебе засмутило, мила? – чоловік присів навкарачки навпроти неї, не побоявшись зім’яти свій найдорожчий костюм.

Вона мовчки продовжувала дивитися на двері, а тоді запитала:

- І давно ти з нею знайомий?

- Ти про кого?

- Про ту, з довгими ногами і засмаглим тілом, - відсутнім голосом промовляла жінка.

Чоловік тяжко ковтнув. На мить завагався, чи брехати про те, що він не розуміє в чому справа і чи варто називати її істеричкою.

- Недовго, - вирішив бути чесним він.

- А до неї ще хтось був? Коли це все почалось взагалі?

 Тяжке зітхання пролунало знову. Він сів біля неї і витягнув з кишені хустку, щоб протерти спітніле чоло:

- Це все почалося ще рік тому. Їх було небагато…

Йому справді тяжко давалося кожне слово, але брехні в його житті забагато, тому потрібно було скинути хоча б якийсь тягар.

- Яка ж я дурна, що не помітила цього раніше… Ці твої пізні повернення з роботи, замкнутість, постійна зайнятість, - слова зависли на хвилину між ними, а коли розчинилися у повітрі, жінка похмуро додала. - Ідіотка, а ти - козел.

Раптом мозок повністю обробив інформацію і в ній почав набухати гнів:

- Але ж правда. Як я могла не додуматись! Це так очевидно… Я ж вмію думати, дійсно вмію, чорт забирай, думати. І маю гордість, знаю собі ціну, то чого поводжусь так…безпорадно, -  різко обернувшись до нього, вона додала. - Це ти мене такою зробив. Так, ти! Мені така поведінка не властива. Це все ти наробив! Я ж була найрозумнішою, найкращою у своїй справі, а ти… ти мене звідти забрав. Мені там подобалося! Якого біса це все було?!

Гнів відступив і на очах знову почали з’являтися сльози, бо любов, на жаль, нікуди не ділася.

- Заспокойся, мила, – чоловік ніжно поставив руки на її обличчя і зазирнув у очі. – Ти моя єдина любов. Чуєш мене? Кивни, якщо чуєш. Добре. Ти моя любов, я дійсно люблю і завжди любитиму лише тебе. А це все…це просто… ну знаєш, несерйозно. Це лише розвага.

- Мені боляче від такої розваги, - тихо прошепотіла вона, дивлячись на нього безнадійно закоханими очима.

- Я розумію, мила. Знаю, що боляче, але…

- Якщо розумієш, то припини це.

- Я… я не можу. Кожній людині в житі потрібна розвага. Хтось пише пісні, хтось грає у гольф, а моя розвага це… знайомитися з різними цікавими особистостями, - швидко пролепетав він.

- Мені боляче від цього, особливо після всього, що я зробила для тебе.

Погляд. На одну секунду він помітив у ній те, чого налякався. Це було відсутність страху і прагнення справедливості. “Вона може про все розповісти поліції і їй буде байдуже на в’язничний термін. Їй справді нема чого втрачати, бо я для неї все, а мене вона вже втратила. Я не можу так ризикувати.”

- Гаразд, тоді давай так, – швидко подумав чоловік. – У наших стосунках все завжди було чесно і прозоро…ну раніше було. Словом, давай ми теж вигадаємо тобі розвагу, щоб все було чесно.

- У мене нема ідей, справді, я…

- А от в мене є ідея. Ти могла б організувати якісь курси чи проводити тренінги з того заняття, яке тобі  подобається найбільше. Ти ж дійсно дуже вправна в цьому. Думаю, тобі буде цікаво поділитися своїм досвідом з іншими.

- А це…безпечно? – вона підозріло глянула на нього.

- Не переймайся, я про все подбаю. Все буде так, як ти захочеш. То що думаєш ?

Жінка замислилася на мить, обдумуючи пропозицію і шукаючи лукавство в його очах:

- Я згідна.