Глава 43. Даріан

Залізо. Я відчуваю його всюди: у важких, грубо викуваних кайданах, що в'їдаються в мої занімілі зап'ястя, у холодному, майже могильному запаху сирості, що йде від слизьких стін, і в тому мертвому, задушливому затишші, яке настає, коли важкі дубові двері підземелля із гуркотом зачиняються, відрізаючи нас від світу живих. Нас кинули в сусідні камери, розділені лише масивною залізною решіткою, кожен прут якої здається мені холодним лезом, що розділяє наші долі. У цьому підземеллі немає вікон, тут немає місця надії чи сонячному світлу. Тільки одна вмираюча смолоскипна чаша в коридорі, яка кидає довгі, покручені тіні на мокру, вкриту пліснявою підлогу, створюючи ілюзію руху там, де панує смерть.

Я чую, як Еліара безсило опускається на гнилу солому в далекому кутку своєї камери. Короткий шурхіт її плаща в цій тиші здається мені гучнішим за удар грому. Я стою, судомно вчепившись пальцями в іржаві, крижані прути решітки, і дивлюся в ту непроглядну темряву, де вона заховала своє обличчя від мене. Кожен мій вдих дається з болем, наче легені наповнюються битим склом.

— Елі... — мій голос тріщить і ламається, наче тонке скло під вагою заліза. — Будь ласка... благаю тебе, просто вислухай мене.

Вона не ворушиться. Вона сидить, міцно обхопивши коліна руками, згорнувшись у маленький клубок болю, і я майже фізично відчуваю, як від неї йде хвиля такого гострого, чистого, нестерпного страждання, що мені хочеться власними руками вирвати серце з грудей, аби тільки припинити цю муку, яку я сам їй і завдав.

— Так, я знав, — я заплющую очі, до болю притискаючись гарячим лобом до холодної, байдужої сталі. Кожне наступне слово виривається з мене з боєм, наче я випльовую власну кров. — Спершу Малкор і справді благословив союз Берегині і Каспіана. В потім він десь знайшов інформацію про те, як можна отримати владу від Берегині. І забажав її для себе. Та вже просто скасувати союз з Каспіаном не міг, тому сховався і вирішив зачекати. Весь цей час він був у Священній бібліотеці, там переховувався. І певно, дізнався ще дещо з забороненої секції, тому що змінив свій перший план. А я міг увесь цей час з ним зв’язатися. Я був його очима в палаці... Ти маєш повне право ненавидіти мене, але саме це я хотів тобі сказати, перш ніж Малкор покликав тебе до себе. 

Я завмираю, чекаючи на її крик, на злісні прокляття, на будь-який прояв люті. Але вона мовчить. І ця тиша вбиває мене швидше, ніж будь-який кат чи найгостріший меч у світі.

— Чому я не сказав? — я зриваюся на хрипкий, відчайдушний шепіт, майже благаючи про прощення крізь залізо. — Спершу залишався вірним йому… В потім, коли познайомився з тобою ближче і закохався, то вже боявся. Боявся втратити тебе. Тоді Азар викрав Ключа, до нас прийшов Хаос і план Малкора увійшов на задній план. Це було не так важливо…

Еліара повільно, неймовірно важко піднімає голову. Навіть у цьому слабкому, тьмяному світлі я бачу, як на її щоках блищать мокрі доріжки від сліз. Вона дивиться на мене, але це не той погляд, сповнений кохання, яким вона дивилася на мене в стайні. Тепер у її очах лише нескінченна, крижана втома і абсолютна порожнеча.

— Ти оберігав мене для вівтаря, Даріане? — її голос звучить тихо, сухо і безживно, позбавлений будь-яких людських емоцій. Це голос людини, яка вже здалася і переступила поріг небуття. — Ти привіз мене в палац, знаючи, що я помру за його наказом. Ти не кохав мене... ти просто... професійно виконував наказ. Найкращий, найвідданіший капітан короля, який не знає помилок.

— Ні! — я зі всієї сили, до хрускоту в кістках, б'ю кулаком по іржавій решітці, і цей звук металу болісно відлунює під низьким кам'яним склепінням. — Це не було наказом! Моє кохання до тебе — це не наказ і не частина гри! Я готовий був померти замість тебе щосекунди, я готовий був розірвати світ на шматки, аби ти жила!

— Але ти брав активну участь у цій великій брехні, — вона повільно, наче через силу, підводиться з соломи і підходить до самої решітки, зупиняючись лише за короткий крок від моїх простягнутих рук. — Ти дозволив мені вірити, що ми боремося на одному боці, що в нас є спільне майбутнє. Ти був невід'ємною частиною його плану. Малкор сказав правду: ти просто терпляче чекав, поки я "дозрію" для його вівтаря, як худоба перед забоєм.

Вона дивиться на мої закривавлені руки, що до білизти стискають прути, і я бачу, як вона зважується на щось страшне всередині себе. Її пальці на коротку мить торкаються Ключа на грудях, і повітря навколо неї раптом починає вібрувати від густої, чистої, холодної сили, яка виштовхує мене.

— Не підходь до мене, — каже вона, і в її очах, замість звичного тепла, спалахує небезпечне блакитне сяйво. — Більше ніколи, чуєш, ніколи не торкайся мене своєю отруйною "турботою".

— Елі, благаю тебе... вислухай...

— Твоє кохання було лише частиною моєї золотої клітки, Даріане, — вона повільно відступає назад, розчиняючись у тіні своєї камери. — І я тепер не знаю, що для мене гірше: ніж Малкора в моєму серці чи твоя мовчазна, холоднокровна зрада.

Я залишаюся стояти в повній темряві, вчепившись у залізо до болю в суглобах, відчуваючи, як між нами прямо зараз виростає невидима стіна, яку не пробити жодним мечем і не зруйнувати жодним словом. Я врятував її тіло від страху перед втечею, але я власноруч убив її душу своєю правдою, що фатально запізнилася.

Раптом у глибині довгого коридору чуються тихі, розмірені кроки. Це не важка, кована хода королівських гвардійців. Це м’яке, майже невагоме ковзання дорогої тканини по холодному камінню. З темряви повільно випливає висока постать у довгій чорній мантії, розшитій сріблом. Азар. Його обличчя в нерівному світлі смолоскипа здається блідою, неживою маскою, на якій застигла крива посмішка.

— Яка зворушлива, майже поетична сцена, — промовляє магістр, зупиняючись прямо перед нашими камерами і сплітаючи довгі пальці. — Капітан у повному розпачі, Берегиня в праведному гніві. Саме те, що мені потрібно для наступного кроку.