Глава 42. Даріан

Я перевіряю попруги на конях востаннє, мої пальці діють механічно, затягуючи ремені з силою, яка ледь не змушує тварин здригатися. Розум у цей час гарячково рахує кожну секунду, що капає в нічну порожнечу, наче гарячий віск із догораючої свічки. У нижніх стайнях палацу панує задушливий напівморок, розбавлений лише слабким, тремтливим світлом однієї олійної лампи. Повітря тут здається густим від запаху сіна, старого кінського поту та передчуття катастрофи. Кожен випадковий шурхіт соломи під копитами змушує мене здригатися, а права рука мимоволі, наче за власним бажанням, лягає на холодне руків’я меча.

Коли в дверях стайні, нарешті, з’являється знайомий, такий жаданий силует, я відчуваю, як невидима залізна хватка на моєму горлі нарешті попускає. Еліара. Вона біжить до мене, майже не торкаючись підлоги, на ходу судомно загортаючись у свій важкий дорожній плащ, наче намагаючись сховатися в ньому від усього світу.

— Елі! — я підхоплюю її, вириваючи з темряви коридору, і притискаю до себе так міцно, ніби хочу назавжди вплавити її тендітне тіло у свої грубі сталеві обладунки. — Я вже боявся, що ти не прийдеш... думав, він відчув щось не те, зачинив тебе під замок або... або вчинив щось набагато гірше.

— Вибач, що так довго... вибач, що затрималася, — шепоче вона, важко дихаючи мені в саме плече, і я відчуваю, як її все ще трясе у дрібній лихоманці після розмови з Малкором. — Все готово? Ми можемо йти?

— Так. Коні осідлані, вони витримають довгий перехід. Якщо ми вискочимо через південні ворота зараз, то до кордону дістанемося ще до того, як перше сонце торкнеться горизонту...

— Я теж готовий, капітане, — лунає раптом спокійний, крижаний голос прямо з густої темряви за її спиною.

Еліара злякано відстрибує вбік, видавши короткий, придушений крик жаху. Я миттєво, одним рухом вихоплюю сталь, заступаючи її собою, і бачу, як із тіней навколо нас повільно, наче примари, виходять озброєні фігури. Це не звичайні вартові стін. Це особиста "Чорна варта" короля — люди, з якими я пліч-о-пліч служив більше десяти років, чиї спини я прикривав у Безодні. Тепер вони мовчать, їхні обличчя приховані заборолами, а в руках вони тримають зведені арбалети, націлені мені прямо в незахищені груди.

З глибини стійл, повільно виступаючи з тіні гнідого жеребця, наче сам Хаос, вбраний у людську плоть, виходить Малкор. Він уже не виглядає п’яним чи ослабленим вином. Навпаки, його постать здається вищою, потужнішою, а очі світяться тим самим мертвим, фосфоресцентним світлом, яке я бачив лише в найтемніших кутках Потойбіччя.

— Еліаро... — промовляє він, і цей звук розрізає напружену тишу стайні, наче заточений ніж — тонку шкіру. — Ти ж казала мені всього годину тому, що нарешті розумієш, на чиєму боці тобі треба бути. Ти клялася мені у відданості, дивлячись прямо в очі. Як же ти могла так підло зрадити свого короля і свого майбутнього чоловіка заради цього... жалюгідного дезертира?

— Я знаю, на що ти мене прирік, Малкоре! — голос Еліари тремтить, вона чіпляється за мою руку, але в її тоні раптом прорізається справжня сталь. — Я знаю про твій "справжній" ритуал. Знаю, що я для тебе не дружина, а лише паливо, дрова для твого багаття! Я краще помру тут, на цій соломі, або в диких лісах, ніж добровільно стану твоєю безсловесною жертвою!

Король повільно повертає свій крижаний, нелюдський погляд на мене. На його посинілих губах з’являється крива посмішка, сповнена нескінченної зневаги.

— А ти, Даріане... Мій вірний, відданий пес. Ти міг би дослужитися до таких висот, про які прості смертні навіть не мріють. Я збирався зробити тебе верховним маршалом нового світу, моїм єдиним правим мечем, який би карав народи. А ти... ти обрав ницу зраду і ганебну втечу заради шовкової спідниці?

— Я обрав честь, Малкоре. Ту саму честь, яку ти давно проміняв на криваву владу демонів, — я ще міцніше стискаю руків'я, відчуваючи, як піт заливає очі, хоча чудово розумію, що нас загнано в кут.

— Досить цієї гри, — Малкор роздратовано змахує рукою, і гвардійці синхронно роблять крок вперед, стискаючи кільце. — Схопити їх. Обох — у підземелля, в найглибшу темницю. Ритуал відбудеться в призначений час, хочете ви цього чи ні. Доля вже написана кров'ю.

Еліара дивиться на мене з сумішшю відчаю та ніжності, але потім різко повертається до короля, закриваючи мене собою.

— Ти не знаєш, з ким я насправді наважилася на втечу, — кидає вона йому в обличчя, і в її очах спалахує праведний вогонь Ключа. — Даріан — єдиний у цьому проклятому замку, хто залишився вірним правді. Він — єдиний, хто не зрадив мене ні словом, ні ділом! Він — справжній лицар, на відміну від тебе!

Малкор раптом розреготався — цей сухий, ламаний сміх відлунює від кам’яних стін стайні, роблячи повітря навколо нестерпно холодним, наче в склепі.

— Не зрадив? О, моя маленька, наївна Берегине... Невже твій благородний герой так і не встиг тобі розповісти найцікавіше? Те, що він приховував тижнями?

Я відчуваю, як земля буквально йде у мене з-під ніг. Холодний піт пробиває вздовж хребта. Я знаю, я точно знаю, що він зараз скаже, і не можу це зупинити.

— Твій капітан знав про мій справжній план з першого дня, — Малкор робить повільний крок до Еліари, насолоджуючись кожною секундою її зростаючого шоку. — Він знав, що ти помреш під час ритуалу. Він знав, для чого я тебе готую, і при цьому продовжував слухняно виконувати всі мої накази. Він мовчав, Еліаро. Він оберігав тебе і твою чистоту лише для того, щоб ти "свіжою" і вчасно дійшла до мого вівтаря. Він був моїм спільником у твоєму вбивстві.

Еліара повільно, дуже повільно повертає голову до мене. Її руки, що щойно тримали мою долоню, тепер безсило опускаються. Її очі, що хвилину тому були сповнені безмежної любові та довіри, тепер дивляться на мене з таким жахом і відразою, яких я не бачив навіть у найтемніших кошмарах.

— Даріане... — її голос — це ледь чутний, розбитий шепіт, який завдає мені болю сильнішого за будь-яку сталь. — Невже... невже це правда? Ти знав? Ти знав про все це і... мовчав?