Глава 41. Еліара

Коридори палацу здаються мені нескінченними лабіринтами, що звужуються з кожним кроком. Тупіт моїх кроків по холодних плитах тоне в металевому брязкані гвардійців, які оточують мене щільним кільцем, наче конвой — засуджену до страти. Кожен рух віддаляє мене від потайного ходу, де в густій тіні завмер Даріан. Я відчуваю його присутність спиною, майже фізично сприймаю його пригнічену лють і безсилля, і це — єдине, що дає мені сили тримати спину рівною і не дозволяє впасти прямо тут, посеред мармурової байдужості стін.

Коли важкі, оббиті залізом двері зали розчиняються, мене обдає задушливим запахом старого пилу, солодкуватого фіміаму та чогось гострого, металевого — ледь вловимого, але тривожного аромату свіжої крові чи забороненої магії. Малкор сидить не на троні, а в глибокому кріслі біля каміна, вогонь у якому майже згас, залишивши по собі лише червоне вугілля. Він повільно повертає голову, і я бачу, що він п'яний. Це не та весела, безтурботна п'яність, що розв'язує язики, а похмура, свинець-важка одурманеність людини, яка відчайдушно намагається залити вином чорну порожнечу всередині себе.

— Еліаро... — вигукує він, і його голос здається мені схожим на скрегіт сухого, мертвого листя об камінь. — Ти прийшла. Моя прекрасна, чиста Берегиня.

Я зупиняюся на відстані кількох кроків, схиляючи голову в глибокому поклоні, який більше нагадує мені захисну позу звіра перед хижаком. Всередині мене все кричить від жаху: «Він знає! Він бачив Даріана крізь стіни!». Паніка залізнаними пальцями стискає горло, але я змушую себе згадати розмову з Каспіаном. Якщо Малкор щось і бачив своїми потойбічними очима, то швидше за все — принца в галереї. Треба грати цю роль до кінця.

— Ви кликали, Ваша Величносте, — мій голос звучить на подив рівно, хоча серце б'ється об ребра, наче зачинена пташка. — Я саме збиралася відпочивати. Що сталося?

Малкор примружується, повільно крутячи в руках масивний золотий кубок, інкрустований рубінами, що схожі на краплі запеклої крові.

— Хотів спитати тебе, чи давно ти бачила мого племінника? 

Я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як легені наповнюються важким повітрям зали. Краще сказати частину правди, ніж заплутатися в повній брехні. Король міг стежити за мною чи Каспіаном і знати, що ми розмовляли.

— Так. Принц Каспіан шукав мене. Він... він багато скаржився. Казав, що ви змінилися, що він більше не впізнає свого рідного дядька. Він виглядав дуже засмученим і говорив речі, які мені, як Берегині, зовсім не личило слухати.

Малкор раптом розреготався — коротким, гавкаючим сміхом, від якого по моїй спині пробігає крижаний холод.

— Бідний, маленький Каспіан. Він думає, що слабкий шепіт за колонами може зупинити те, що вже почалося і що неможливо відвернути. Мені відомо, Еліаро, що проти мене затягають заговір. Щури бігають палацом, гострять свої маленькі зуби, наївно сподіваючись вкусити лева.

Він повільно підводиться з крісла. Його рухи хиткі, переривчасті, але в них відчувається якась страшна, неприродна сила, що не належить людському тілу. Він підходить до мене так близько, що я відчуваю нудотний запах дешевого вина й гнилі, що виходить від його розкішного одягу.

— Я хотів переконатися, чи розуміє моя майбутня дружина, на чиєму боці їй насправді треба бути, — він простягає тремтячу руку і грубо схоплює мене за підборіддя, змушуючи дивитися прямо в його мутні, темні очі, в яких немає жодного відблиску світла. — Чи ти з ними, з цими жалюгідними зрадниками, чи ти зі мною — з істинним королем цього світу?

Я дивлюся в цю безодню замість очей і бачу там лише руїни та загибель усього, що мені дороге. Але я згадую про Даріана. Згадую наш єдиний шанс.

— Я вже зрозуміла це, Ваша Величносте, — відповідаю я, зціпивши зуби, щоб не здригнутися від його огидного дотику. — Я — на боці закону. Я вірна своєму королю. Моє місце — поруч із вами, і ніде більше.

Малкор задоволено оскалюється, оголюючи жовті зуби. Його пальці розслабляються, і він повільно, наче пробуючи на смак, проводить ними по моїй щоці.

— Розумна дівчинка. Тільки ти можеш дати мені те, чого я так жадібно прагну. Тільки твоя чиста кров і твоя сила Ключа зроблять наше правління вічним.

Він нахиляється до мене. Я хочу відсахнутися, закричати від огиди, але стою нерухомо, наче закам’яніла статуя. Його губи, холодні, липкі й слизькі, торкаються моїх у поцілунку, що здається мені дотиком самої смерті, яка щойно вийшла з могили. Мене знудило б від цієї гидкої близькості, від того, як він притискається до мене своїм важким, хворобливим тілом, якби я не була паралізована волею до виживання.

— Йди, — шепоче він мені в самі губи, і його дихання обпікає мене смородом безодні та застояного вина. — Спи. Набирайся сил. Я не можу дочекатися того дня, коли ти нарешті станеш моєю дружиною перед вівтарем. Вже зовсім скоро... набагато швидше, ніж ти думаєш.

— Доброї ночі, Ваша Величносте, — видавлюю я, повільно відступаючи назад, намагаючись не бігти.

Я виходжу із зали, ледь тримаючись на ногах, відчуваючи, як підлога хитається піді мною. Тільки-но важкі двері зачиняються, я з силою витираю губи тильною стороною долоні, наче намагаюся здерти саму шкіру. Мене трясе у дрібній лихоманці. Кожна клітина мого тіла протестує проти цього дотику.

В ту мить я усвідомлюю одну крижану істину: я готова на все. Я готова пройти крізь саме пекло, готова власноруч спалити цей палац дотла, готова стати зрадницею, вбивцею чи демоном, але я ніколи більше не дозволю цьому жахливому, гидкому стариганю торкнутися мене. Я ділитиму ложе тільки з Даріаном — або з самою холодною смертю.