Глава 40. Даріан

Я стою біля самого краю темряви, що дихає сирістю з розкритого зіву потайного ходу. Стіни навколо здаються мені ребрами гігантського звіра, що повільно стискаються, намагаючись задушити. Мої пальці до болю, до оніміння в суглобах стискають ефес меча — ця холодна сталь зараз здається єдиною реальністю в світі, що розвалюється. Я дивлюся на Еліару, і серце б’ється так сильніше, наче хоче пробити грудну клітку. Вона виглядає такою тендітною у своєму дорожньому плащі, серед цих важких тіней і розкоші, що пахне тліном. Вона така рішуча, така готова віддати все заради мене, і це розриває моє нутро на закривавлені шматки. Вона щойно погодилася стати вигнанкою, стерти своє ім’я з сувоїв історії заради нашої любові, але вона все ще не знає всієї правди.

Правди, яка випалює мені легені кожного разу, коли я вдихаю повітря поруч із нею. Кожного разу, коли я дивлюся в її очі, де відчай бореться з надією.

— Елі... — мій голос звучить глухо, наче шурхіт сталі по старому каменю в порожньому залі. — Перш ніж ми підемо, ти мусиш знати.

Кожна секунда мого мовчання зараз здається мені зрадою. Хочу розповісти про те, що знав весь цей час, де Малкор. Що міг з ним зв’язатися. І знав про те, що він задумав. Щоправда, як з’ясувалося, не все. Я привіз її сюди з метою віддати на поталу королю. І, можливо, я не заслуговував на її довіру, але зараз я ладен на все, аби заслужити її пробачення. Та чи пробачить? Чи зрозуміє?

Несамовите кохання змусило мене зрадити короля і наважитися на втечу заради її безпеки. Та чи захоче вона тікати зі мною після того?

І як можна змовчати? Починати життя з коханою дівчиною з брехні… Я хочу впасти перед нею на коліна, розбити руки об підлогу, пояснити, що кожна моя дія, кожна крихта брехні була продиктована лише одним — паралізуючим страхом втратити її. Але я не встигаю.

Важкий, розмірений гуркіт у двері перериває нічну тишу, розбиваючи момент нашої істини на друзки. Це не хаотичний, істеричний стук Каспіана і не моя відчайдушна наполегливість. Це холодний, залізний, позбавлений емоцій звук офіційного наказу, що не передбачає заперечень.

— Берегине Еліаро! — голос гвардійця за дверима звучить мов удар сокири по пласі. — Його Величність Король Малкор вимагає вашої присутності в Тронній залі. Зараз же.

Ми обоє застигаємо, наче влучені блискавкою посеред чистого поля. Свічка на столі, наче відчувши наближення темряви, дає останній, відчайдушний спалах, вихоплюючи з мороку блідість її обличчя, і гасне. Кімнату миттєво затоплює густий, важкий синій морок, у якому лише наші подихи здаються живими.

— Даріане... — зривається з її губ короткий, рваний подих, у якому стільки ж страху, скільки й прощання.

— Тікай у хід! — шиплю я, діючи швидше, ніж встигаю подумати. Я хапаю її за плече, відчуваючи під тонкою тканиною її тремтіння, і штовхаю до розкритого гобелена. — Закрийся з того боку, засунь засув! Я відверну їхню увагу, я виграю тобі час!

— Ні, — вона раптом перехоплює мою руку, зупиняючи мене. Її пальці крижані, наче в мерця, але хватка дивно, майже надприродно міцна. — Якщо я зникну зараз, вони не підуть. Вони перевернуть увесь палац, вони викличуть магів Азара, і вони знайдуть нас. Малкор не просто кличе мене — я відчуваю це через силу Ключа — він відчуває, що я тут не одна, він грається з нами. Якщо я піду з ними добровільно, у тебе буде шанс вислизнути непоміченим і підготувати коней у нижніх стайнях.

— Я не відпущу тебе до нього в такий час! — я майже кричу пошепки, намагаючись вирватися, але удари в двері стають гучнішими, вимогливішими, від них уже здригаються петлі.

— Відчини, Берегине, або ми будемо змушені увійти силою за прямим наказом Його Величності! — кричать з коридору, і я чую брязкання витягнутої сталі.

— Одну секунду! Я вдягаюся! — гукає вона і повертається до мене. — Ти мусиш, Даріане, — Еліара підходить зовсім близько, вона дивиться мені прямо в очі, і в її погляді я бачу ту саму жертовність Берегинь, яка змушує мою кров холонути від жаху. — Це наш єдиний шанс вижити. Сховайся. Будь моєю тінню, як ти й обіцяв біля підніжжя скель. Я затримаю його, я дам нам час, а ти знайдеш шлях вивести нас обох із цієї пастки.

Я відчуваю себе останнім боягузом, нікчемою, що ховається за спиною жінки, але холодний розум капітана, вигартований у сотнях битв, бере гору над розпачливим серцем коханця. Якщо мене знайдуть у її спальні серед ночі, нас обох стратять на місці без жодних розмов і пояснень. Малкор лише зрадіє такому приводу.

Я роблю крок назад, повільно розчиняючись у густій тіні за масивним дубовим гардеробом, біля самого входу в потайний лаз. Моє дихання стає майже нечутним, я стаю частиною стіни, але рука на мечі тремтить від такої люті, яку я ще ніколи не відчував.

Еліара швидким рухом скидає дорожній плащ на ліжко, прикриваючи його ковдрою, накидає на плечі легку тонку накидку і, розправивши плечі так, наче на них лежить вага всього світу, іде до дверей. У цьому слабкому світлі вона виглядає величною, недосяжною і водночас неймовірно, до крику самотньою.

Вона відсуває важкий залізний засув. Двері з гуркотом розчиняються, впускаючи в тихі покої різке світло смолоскипів, запах гару і холодний, хижий блиск обладунків чотирьох королівських гвардійців. Попереду стоїть капітан варти Ордену — чоловік, чиє обличчя нагадує застиглу посмертну маску, позбавлену будь-яких людських почуттів.

— Його Величність чекає, — коротко, мов кидаючи кістку собаці, цідить він.

— О такій пізній годині? — її голос звучить рівно, крижано-байдуже. Я захоплююся її силою, її здатністю тримати обличчя перед обличчям небезпеки.

— Король не чекає на доречну годину чи дозвіл зірок, Берегине. Йдемо. Час вичерпано.

Я спостерігаю крізь вузьку щілину, як вони оточують її щільним кільцем сталі. Я бачу останній, швидкий погляд, який вона кидає в густу темряву кімнати — туди, де, як вона знає, стою я. Потім двері зачиняються з важким гуркотом, і в покоях знову стає тихо, лише запах смолоскипів нагадує про їхню присутність.