Глава 39. Еліара

Слова Даріана все ще відлунюють у моїй голові, наче глухі удари похоронного дзвона, що розносяться над згарищем. "Сосуд", "паливо", "смерть". Весь світ, який я так старанно вибудовувала у своїй уяві, вся моя непохитна віра в обов’язок і священне служіння короні розсипаються дрібним, гострим склом, що ранить саму душу. Паніка накочується холодною, задушливою хвилею, перехоплює дихання і змушує мої пальці судомно, до білизти в суглобах, стискати холодний край його обладунків.

— Втеча... — шепочу я, і це слово здається мені чужим, диким, майже злочинним на смак. — Даріане, ти справді розумієш, що ти кажеш? Це не просто таємна прогулянка за стіни цитаделі. Це зрада всього, що ми будували, всього, за що проливали кров наші друзі.

Я відступаю на крок, важко дихаючи, і озираюся на свої розкішні покої. Важкі оксамитові гардини, золота ліпнина на стелі, вишукані меблі — зараз усе це здається мені лише оздобленням золоточеної клітки, де мене готують до забою. Але там, за їхніми межами, у нічній темряві, я бачу лише бездонну порожнечу.

— Як ми будемо жити? Де ми знайдемо прихисток? — мій голос зривається на хрип, у горлі пересихає від жаху. — Нас шукатимуть під кожним каменем цього королівства. Малкор не знає, що таке жалість, він випалить землю, щоб повернути своє. А Азар... у нього є очі й вуха в кожному заїжджому дворі, у кожному селищі. Ми будемо як зацьковані звірі, на яких оголошено велике полювання. Ти — великий капітан, чиє обличчя знає кожен солдат, я — Берегиня, чиє внутрішнє світло помітне для тих, хто знає, куди дивитися, за десятки миль... Як ми зможемо просто зникнути, Даріане? Як ми розчинимося в цьому світі?

Я дивлюся на нього, затамувавши подих, чекаючи на якийсь чіткий, бездоганний план, на запевнення у безпеці, на солодкі обіцянки затишного будиночка десь на далекому узбережжі, де нас ніколи не знайдуть тіні минулого. Але Даріан мовчить. Його обличчя, освітлене лише вмираючим, тремтливим полум'ям єдиної свічки, здається застиглою мармуровою маскою, на якій відкарбувалися біль і залізна рішучість.

— Я не можу тобі нічого обіщати, Елі, — нарешті каже він, і його голос звучить так боляче чесно, що це ранить сильніше за будь-яку вишукану брехню. — Я не можу обіцяти тобі ні щасливого фіналу, ні безпечного життя під мирним небом. Швидше за все, наші ночі будуть холодними й тривожними, а дні — сповненими невпинного страху. Нам доведеться засинати з мечем у руках і назавжди забути про те, що таке справжній спокій.

Він робить повільний крок до мене, скорочуючи відстань, і я відчуваю майже фізичний жар, що виходить від його напруженого тіла.

— Але я знаю одне напевно: якщо ми не підемо зараз, я більше ніколи не зможу тебе оберігати. Тут, у цих проклятих стінах, ти вже мертва, Елі, просто твоє серце ще продовжує битися за інерцією. Малкор забере все, що робить тебе тобою, він вип’є твою душу до дна, і я буду змушений стояти поруч, стиснувши зуби, і просто дивитися на це, бо така моя присяга. Я не дозволю цьому статися.

Він бере мої руки у свої — його долоні гарячі, мозолисті від меча, неймовірно надійні. У цьому дотику більше правди, ніж у всіх промовах короля.

— Еліаро, я кохаю тебе понад своє життя. Понад свою честь, понад свою кар’єру і понад свою вірність цій короні, яка давно втратила право на відданість. Я хочу захистити тебе будь-якою ціною, навіть якщо ціною буде моє ім’я, викреслене з історії, чи моя голова на пласі. У мене немає плану на десять років вперед, але у мене достатньо сили й люті, щоб вивести тебе з цього пекла сьогодні. Просто ризикни. Піди зі мною в цю невідому темряву. Довірся мені ще один, останній раз.

Я дивлюся в його очі — темні, глибокі, наповнені такою відчайдушною відданістю, якої я не зустрічала в жодній стародавній легенді про героїв. І в цю мить паніка, що стискала мої легені, раптом вщухає, відступаючи під напором чогось набагато потужнішого. На її місці народжується гаряче, пульсуюче почуття, яке я так довго й ретельно намагалася приховати під холодною маскою Берегині.

Я кохаю його. Не як символ, не як свого захисника чи офіцера. А як жінка, яка знайшла свою єдину точку опори в світі, що остаточно збожеволів. Без нього мені не потрібен ні цей ефемерний мир, ні ілюзорна безпека, ні саме безсмертя.

— Якщо я піду... — я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як Ключ десь у глибині мого єства відгукується на цю рішучість дивним, заспокійливим теплом. — То ми підемо разом. До самого кінця. Якою б не була ця ціна.

Я міцно стискаю його пальці у відповідь, даючи свою остаточну, безповоротну згоду. Повернення назад більше немає.

— Веди мене, Даріане. Я готова.

Він не марнує жодної дорогоцінної секунди. Лише на коротку, щемливу мить притискає мої долоні до своїх губ, заплющивши очі, а потім різко, по-військовому, обертається до потайного ходу, що зяє чорнотою за відкинутим гобеленом.

— Бери лише найнеобхідніше, Елі. У нас немає часу на довгі збори чи прощання з цим золоченим склепом. Кожна хвилина зараз вартує життя.

Я хапаю свій важкий дорожній плащ, навіть не озираючись на всі ті багатства, які залишаю позаду. Але якраз у ту мить, коли Даріан заносить ногу, щоб ступити в отвір, він раптом замирає. Його спина напружується, рука міцніше стискає руків’я меча, але він не обертається до дверей. Натомість він повільно повертає голову до мене, і в його погляді я бачу тінь, якої не було раніше.

— Елі... — його голос звучить глухо, майже з болем. — Перш ніж ми зробимо цей крок, перш ніж ми назавжди покинемо ці стіни й станемо вигнанцями... я повинен сказати тобі ще дещо. 

Я застигаю з плащем у руках, відчуваючи, як нове передчуття біди пробігає по моїй шкірі.