Глава 37. Даріан

Палац засинає, але це не той спокійний сон, що приходить після перемоги. Це важке, хворобливе заціпеніння під пильним наглядом чужих гвардійців, чиї обладунки в напівтемряві коридорів відблискують холодним сріблом. Я пробираюся крізь вузький, запилений лаз, затиснутий між капітальними стінами цитаделі. Про цей хід знають лише пацюки та я — капітан, що колись тижнями вистежував цим шляхом шпигунів Азара, вивчаючи кожен шурхіт за стінами.

Кам’яні стіни, вкриті липким нальотом часу, тиснуть на плечі, пахнуть сирою вологою та давньою пліснявою, що забиває легені. Кожен мій крок віддається глухим відлунням десь глибоко внизу, але це мій єдиний шлях до неї — єдиний маршрут, який не закінчується негайним арештом за прямим наказом короля. Я відчуваю, як час витікає крізь пальці, наче дрібний пісок.

Я намацую у темряві знайомий виступ, натискаю на потайний важіль, і частина важкого гобелена в її спальні беззвучно відхиляється, впускаючи мене всередину.

Еліара не спить. Вона сидить на самому краю величезного ліжка, загорнувшись у тонку шаль, наче намагається сховатися в ній від самого повітря цього замку, що раптом стає отруйним. У кімнаті панує напівморок, розігнаний лише однією самотньою свічкою, що догорає на столі. Побачивши, як тінь відокремлюється від стіни, вона різко підхоплюється, притиснувши руку до грудей. В її очах спалахує такий відчайдушний, майже болючий проблиск радості, що в мене на мить перехоплює подих.

— Даріане! — ледь чутно видихає вона, кидаючись до мене через усю кімнату.

Я ловлю її в обійми, відчуваючи, як усе її тендітне тіло тремтить під моїми руками, наче в лихоманці. На коротку мить я заплющую очі й дозволяю собі просто вдихнути запах її волосся — незмінний запах грози, чистого озону та польових квітів. Це єдине справжнє, єдине чисте, що залишається в цьому проклятому місці, переповненому фальшивими посмішками та заточеними ножами.

— Я так хотіла побачитися... я вже збиралася сама шукати тебе, не чекаючи світанку, — шепоче вона, притискаючись до моїх грудей так міцно, ніби я її єдиний якір у цьому штормі.

— Я приходив вдень, Елі, — я обережно відсторонюю її на відстань витягнутої руки, щоб зазирнути в її бліде обличчя. — Я ледь двері твої не виламав, ризикуючи привернути увагу всієї варти. Чому ти не відчинила? Чому мовчала?

Вона опускає очі, і на її зблідлих щоках з’являється болісний, гарячий рум’янець сорому.

— Я... я просто була не готова. Я думала про обов’язок, про той крихкий мир, який ми щойно вибороли ціною такої кількості життів. Я боялася, що якщо побачу тебе, якщо торкнуся твоєї руки, то просто не зможу знайти в собі сил сказати «так» королю перед вівтарем. А я вірю, що без цього «так» усе, за що ми боремося, розвалиться в прах.

Я гірко сміюся, і цей сухий, різкий звук лякає навіть мене самого, відбиваючись від високої стелі.

— Розвалиться? Еліаро, подивися навколо — воно вже розвалилося. Ми рятуємо цей світ від однієї потвори лише для того, щоб власними руками посадити на трон іншого монстра, набагато хитрішого й небезпечнішого.

Вона блідне ще дужче, відчуваючи крижаний холод у моєму голосі, який я вже не можу приховати.

— Про що ти кажеш? Я зустрічала Каспіана в галереї... він дикий, він каже жахливі речі про Малкора. Що дядько хоче лише використати мене як інструмент. Але Каспіан зараз заодно з Азаром, а Азар... Даріане, я впевнена, що це саме він тоді потай відкрив засув і впустив Хаос у місто. Кому мені вірити? Навколо лише брехня.

Я беру її обличчя у свої долоні, намагаючись не зважати на те, якими грубими й вкритими шрамами здаються мої пальці на її порцеляновій шкірі. Я намагаюся бути якомога ніжнішим, хоча всередині мене все клекоче від люті.

— Вір своїм передчуттям, Елі. Малкор — це вже не той чоловік, яким він був до цієї історії. Я був у його кабінеті. Я бачив його очі, чув його справжній план, який він навіть не намагається приховати від свого "найвірнішого меча".