Глава 36. Еліара

Місячне світло, що пробивалося крізь високі стрільчасті вікна галереї, здавалося мертвим, розливаючись по мармуру холодною ртуттю. Я дивилася в мутні очі принца — колись ясні й безтурботні, а тепер затягнуті пеленою амбіцій та дріб'язкового страху — і відчувала, як усередині мене все стискається від глибокої, майже фізичної відрази. Кому мені вірити в цьому зміїному кублі, де кожна посмішка — це лезо, а кожна обіцянка — затягнутий зашморг?

Малкору? Чия рука при випадковому дотику була холодною, як вічна мерзлота під склепіннями забутих гробниць? Його залізна влада, що пахла озоном і старою кров’ю, лякала мене до оніміння, наче я стояла перед безоднею, яка не просто дивиться на тебе, а вже почала поглинати. Чи, можливо, вірити Каспіану, який щойно, без тіні сумніву, запропонував мені державну зраду, прикриваючись іменем Азара?

В моїй пам'яті, наче спалах сліпучої блискавки в грозову ніч, виринає обличчя Магістра в ту фатальну мить, коли Хаос прорвався крізь міські брами. Поки навколо кричали люди, а небо палало багрянцем, Азар зберігав неприродний спокій. Його дивна, майже захоплена відсутність страху, поки інші вмирали в муках, була страшнішою за самих монстрів. Я майже впевнена: саме він був тим ляльководом, хто потай відсунув засув, хто впустив темряву в наші доми, сподіваючись використати її як велетенську мітлу, щоб вимести всіх суперників одним кривавим ударом.

Якщо я допоможу Каспіану зараз, це не стане порятунком для королівства. Я не принесу мир — я лише переріжу нитки одного тирана, щоб віддати країну в довгі, кістляві пальці Азара. Каспіан у цій грі — лише яскрава маріонетка в парчевому каптані, чиїми кінцівками Магістр смикатиме з глибокого затінку трону.

— Малкор — законний король, Каспіане, — мій голос звучить несподівано холодно і чітко, розрізаючи густу тишу коридору. Я роблю крок назад, розриваючи цю задушливу близькість, від якої шкіра вкривається сиротами. — Він повернувся, щоб навести порядок. Можливо, його методи дивні, а його природа лякає, але те, що пропонуєш ти — це відкрита зрада, що заллє вулиці новою кров’ю.

— Він вб’є тебе, дурна! — раптом вигукує принц. Його маска вишуканості тріщить, і в голосі я вперше чую справжній, неприхований страх істоти, яка зрозуміла, що її план розсипається. — Ти для нього не людина, не жінка! Ти — трофей, цінний артефакт! Він вип’є твою силу до останньої краплі, використає твоє тіло для продовження свого проклятого роду і викине тебе, як порожній мішок, що заважає під ногами!

Я не здригаюся. Навпаки, всередині мене прокидається зле заціпеніння.

— А що зробиш ти? — я дивлюся йому прямо в зіниці, вишукуючи там бодай краплю честі, але знаходячи лише пустку. — Дозволиш Азару правити моїми руками? Я бачила, що зробив Магістр під час облоги. Його "благословенне очищення" пахне не ладаном, а попелом, зрадою і невинною кров'ю. Чим він кращий за Малкора? Принаймні король не ховає свою темряву за святими текстами.

Каспіан відкриває рота, його обличчя перекошується від безсилої люті, перетворюючи красеня на потворну подобу людини. Але раптом у дальньому кінці галереї, де тіні стають густішими, з’являється висока постать гвардійця. Відблиск місяця грає на срібних обладунках, нагадуючи про те, що стіни цього замку мають вуха.

Принц миттєво замовкає. Він кидає на мене сповнений обіцяної помсти погляд — погляд людини, яка не прощає відмов — і швидко, майже по-злодійському, розчиняється в тінях між масивними колонами.

Я залишаюся на балконі зовсім одна. Нічний вітер смикає моє волосся, але я тремчу вже не від холоду, а від усвідомлення своєї абсолютної самотності в цьому золоченому склепі.

Даріан хоче врятувати мене, нехтуючи законами та логікою, і цей відчайдушний порив може коштувати йому життя.

Каспіан бачить у мені лише таран, яким можна пробити стіни цитаделі свого дядька.

А Малкор... Малкор дивиться на мене як на посудину, від якої йому потрібен лише спадкоємець, здатний нести його темний дар.

Я відчуваю себе загнаною здобиччю, яку обступили вовки з усіх боків. Кожен із них вискалює зуби, і кожен претендує на свою частку моєї душі. Найстрашніше — це невідомість. Який із цих вовків розірве мене першим, якщо я зроблю бодай один хибний крок на цьому тонкому льоду?

Мені потрібно знайти Даріана. Попри небезпеку, попри нагляд гвардійців — я мушу почути його голос. Обов'язок Берегині — це захист людей, але я відмовляюся бути безмовною жертвою в грі, де на кону стоїть не мир, а чиясь кривава божевільність. Я повинна знайти свій власний шлях, поки павутина не затягнулася остаточно.