Глава 35. Еліара

Стук у двері не припиняється вже кілька хвилин. Він не гучний, але наполегливий, ритмічний, наче пульс самого Даріана, що б’ється в унісон із моїм страхом. Кожен удар віддається в моїх скронях, примушуючи повітря в покоях вібрувати від напруги.

— Елі! Еліаро, відчини! Нам потрібно поговорити, зараз же! — його голос, приглушений важким деревом, звучит так близько, що мені на мить здається, ніби я відчуваю його гаряче дихання на своєму обличчі крізь замкову щілину.

Я стою посеред кімнати, застигла, наче мармурова статуя, затиснувши рота обома долонями, щоб не вирвався зрадливий схлип. Моє серце рветься до нього, грудна клітка болить від бажання кинутися вперед, пальці самі тягнуться до масивного засува, але я змушую себе застигнути. Що ми скажемо одне одному в цій темряві? Він пропонуватиме безглузду втечу, він обіцятиме захист, якого не зможе дати проти цілої армії, але я — Берегиня. Я бачила ту роззявлену пащу прірви на скелі. Я пам'ятаю смак попелу на губах. Якщо я піду зараз, якщо розірву угоду з короною, хто втримає цей світ, коли Хаос захоче повернутися за своєю здобиччю? Мій обов'язок — це не просто гучне слово з пильних сувоїв, це ланцюг, міцніший і важчий за будь-які срібні кайдани.

— Іди, Даріане... благаю, йди, — шепочу я в порожнечу кімнати так тихо, що навіть сама себе ледь чую крізь гуркіт крові у вухах.

Кроки за дверима нарешті стихають — повільні, важкі, сповнені розчарування. Кожен його крок, що віддаляється коридором, — це немовби вирваний із живим м'ясом шматок моєї душі. Я знаю, він не здасться, він не з тих, хто відступає, але зараз мені потрібен час. Мені потрібно зібрати себе по частинах, перш ніж я знову зможу подивитися в його очі й не розплакатися.

Холод у покоях стає нестерпним, він просочується крізь стіни, наче отруйний туман. Я накидаю на плечі тонку вовняну шаль, яка зовсім не гріє, і виходжу на балкон, що виходить у внутрішню галерею. Мені потрібно дихати, мені потрібне нічне повітря, щоб протверезити розум. Але тиша нічного палацу тепер здається мені оманливою пасткою; вона сповнена невидимого шепотіння, шурхоту важких гардин та тіней, що рухаються самі по собі.

— Він не той, ким здається, чи не так? Навіть ти це відчула, Берегине.

Я здригаюся так сильно, що шаль ледь не спадає з плечей. Повільно обертаюся. У густій тіні колони, де світло факелів не дістає до підлоги, стоїть Каспіан. Він виглядає жахливо, майже невпізнанно: очі почервоніли від безсоння або вина, золоте шиття на розхристаному камзолі місцями розірване, а в тонких пальцях він судомно стискає напівпорожній срібний кубок. У його погляді більше немає тієї звичної, нудної зарозумілості, лише гостра, отруйна образа скривдженої дитини, яка раптом зрозуміла, що її іграшки більше їй не належать.

— Каспіане? Що ти тут робиш у таку годину? — я намагаюся надати своєму голосу твердості, хоча коліна продовжують дрібно тремтіти.

— Мій великий дядько... легендарний рятівник королівства, — він видає короткий, сухий смішок, що більше схожий на гавкіт, і робить нерівний крок до мене, виходячи на слабке світло. — Він просто виставив мене за двері, як шкідливого пса, Еліаро. Сказав, що я слабкий. Що я всього лише "порожній сосуд", не вартий його спадщини. Він не справедливий, він ніколи не був таким. Він повернувся не для того, щоб правити заради нас. Він повернувся, щоб забрати все, до чого зможе дотягнутися. Навіть тебе. Особливо тебе.

Я мовчу, заціпивши зуби, дивлячись на те, як відверто тремтять його білі руки. Його розчарування настільки густе й гірке, що воно майже відчутне на дотик, як липка сажа.

— Мені потрібна твоя підтримка, — він підходить зовсім близько, і його голос переходить у гарячковий, хрипкий шепіт, від якого віє вином. — Ми не можемо дозволити йому знищити все, що будувалося віками нашими предками. Магістр Азар... він на нашому боці. Тільки він бачить істину. Він розуміє, що Малкор приніс із собою з тієї Безодні щось чуже, щось небезпечне. Азар допоможе нам організувати переворот. Гвардія Ордену все ще вірна Магістру, а не цьому привиду в короні. Тобі потрібно лише... лише стати на мій бік перед Вищою Радою. Сказати, що Малкор недієздатний. Що він одержимий темрявою. Що він загрожує Берегині.