Глава 33. Даріан

Я мчу коридорами, ігноруючи застережливі, майже ворожі погляди гвардійців, які ще годину тому були моїми підлеглими, моїми братами по зброї. Тепер вони дивляться на мене як на чужинця, що затримався в цих стінах довше, ніж дозволяє пристойність. Мені байдуже на статут. Мені байдуже на етикет, який я роками виконував як молитву. В моїх вухах досі лунає відлуння її стрімких кроків — Еліара бігла так, ніби за нею гналися всі голодні пси пекла, і повітря за нею все ще пахло грозою та відчаєм. І вона мала рацію. Вона відчула ту кригу, яку я намагався заперечити.

— Елі! — мій голос вдаряється об важкі зачинені двері її покоїв, розбиваючись на тисячу дрібних уламків. — Еліаро, відчини! Це я!

У відповідь — лише густа, ватяна тиша, крізь яку ледь пробивається розбите, судомне схлипування за товстим дубом. Я заношу руку, щоб постукати знову, вдарити так, щоб замок вилетів із пазів, але завмираю. Якщо я зараз увійду, якщо нас побачать разом у цю хвилину слабкості, Малкор не просто розгнівається — він прискорить розправу, побачивши в мені реальну загрозу своїй власності. Я маю діяти розумніше. Маю стати тінню, якою був довгі роки. Я повинен достеменно дізнатися, що саме привіз із собою мій король із отруйних надр Безодні.

Я розвертаюся на підборах, відчуваючи, як плащ б’є по ногах, і прямую до королівських покоїв. Мені потрібно побачити його очі ще раз. Без масок, без натовпу придворних лизоблюдів. Без зайвих свідків.

Біля самого входу в кабінет Малкора я чую голоси. Приглушений, високий і жалюгідний голос Каспіана та низький, вібруючий рокіт Короля, від якого, здається, дрижить саме каміння стін. Я зупиняюся в густій тіні гобелена, приховуючи своє дихання, стаючи частиною стіни.

— Дядьку, я благаю вас... вислухайте мене! — голос Каспіана тремтить від сорому та глибокого приниження. — Я не слабкий. Я був готовий до всього... Обряд не спрацював лише тому, що вона не віддавалася йому повністю! Вона пручалася моїй волі! Я можу бути тим королем, яким ви мене вчили бути всі ці роки. Не позбавляйте мене права на престол. Не забирайте її у мене... вона ж моя наречена!

— Геть, — голос Малкора звучить напрочуд спокійно, майже лагідно, і саме від цієї лагідності по моїй спині пробігає крижаний холод. — Ти не зміг втримати навіть одне налякане дівчисько, Каспіане. Ти дозволив Берегині шукати захисту і опори в моєму капітані, у моєму слузі. Ти — порожній сосуд, позбавлений волі. Твоя кров розбавлена страхом і сумнівами. Іди геть, поки я не вирішив, що ти став зайвим у цьому палаці не лише як спадкоємець, а й як жива людина.

Важкі двері розчиняються, і повз мене, ледь не зачіпаючи плечем, проноситься Каспіан. Його обличчя багряне від сорому, очі дикі, порожні. Він не помічає мене, зникаючи в темряві довгого коридору, залишаючи по собі запах дорогого вина і дешевого страху.

Я чекаю рівно одну секунду, роблю вдих і входжу без стуку.

Малкор стоїть біля вузького вікна, дивлячись на місто, що ледь починає остигати після атаки Хаосу. Його постать здається чорним монолітом на тлі нічного неба. Він навіть не обертається на звук моїх кроків.

— Я знав, що ти прийдеш, Даріане. Ти завжди був занадто відданим... або занадто цікавим для простого солдата.

Я роблю впевнений крок вперед, рука мимоволі лягає на ефес меча, стискаючи його до болю в суглобах.