Глава 32. Еліара

Повітря в тронній залі стає таким густим і важким, що я ледь можу проштовхнути його в легені. Кожен вдих дається з болем, наче я ковтаю розпечений попіл. Слова Малкора відлунюють від високих кам'яних склепінь, наче удари величезного похоронного дзвона, що сповіщає про смерть моєї свободи. «Дружина». «Син». «Моя королева». У будь-якій іншій казці ці слова мали б звучати як найвища честь, про яку мріє кожна дівчина королівства, але для мене вони звучать як остаточний, нескасовний вирок.

Я відчуваю на собі погляд Даріана — важкий, гарячий, майже матеріальний. Він пече мене крізь тонку тканину сукні, він благає, він буквально кричить у моїй голові, розриваючи моє серце на шматки. Краєм ока я бачу його стиснуті до білих кісточок кулаки і напружені плечі; бачу, як він ледь стримується, щоб не кинутися вперед, не вихопити меч, не стати на мій захист. Але я знаю: такий захист зараз стане для нього миттєвим смертним вироком. Малкор — це не слабкодухий Каспіан, який вагається перед кожним кроком. Цей чоловік не знає сумнівів. Один необережний рух Даріана — і його голова покотиться холодним мармуром прямо до ніг короля ще до того, як я встигну вимовити його ім'я.

Я розумію: виходу нема. Пастка зачинилася з гуркотом, який чую лише я. Якщо я виявлю бодай тінь супротиву зараз, перед усіма цими придворними хижаками, що застигли в очікуванні найменшої ознаки слабкості, Даріан загине першим. Його кров'ю окроплять підніжжя цього самого трону.

Моя рука піднімається сама собою, наче керована невидимими нитками ляльковода. Вона здається мені абсолютно чужою, нестерпно важкою, наче вилитою з темного олива. Я бачу, як моя долоня повільно, наче в жахливому сповільненому сні, наближається до широкої, посіченої шрамами руки Малкора. Щойно наші шкіри торкаються, мене пронизує такий різкий, лютий холод, що я ледь не скрикую від несподіванки. Це не той життєдайний вогонь, що спалахував між мною і Даріаном на скелі. Це холод старої сталі, холод забутої могили, холод абсолютної, нелюдської та незламної влади, яка не терпить заперечень.

Я вкладаю свою дрібну, тремтячу руку в його мозолисту долоню. Пальці Малкора негайно, з якоюсь хижою швидкістю, замикаються навколо мого зап’ястя. Це не жест ніжності. Це хватка капкана.

Він усміхається мені. Але ця усмішка — лише рух губ, вона зовсім не торкається його очей. Вони залишаються суворими, нерухомими, наповненими якимось дивним, майже фанатичним блиском. У глибині його зіниць миготить щось чуже, щось таке, що змушує моє єство стиснутися в крихітний комок від передчуття неминучої біди.

— Весілля відбудеться за три доби, — оголошує він, і його голос розкочується залою, не залишаючи в повітрі жодного місця для заперечень чи запитань. — Коли сонце буде в повні і стародавні боги благословлять наш союз на вівтарі Перших. Ми не будемо гаяти жодної хвилини. Темрява ще не переможена остаточно, вона лише відступила, і нам потрібен спадкоємець, чия кровна міць запечатає ворота Хаосу назавжди.

Він нарешті відпускає мою руку, але я все ще відчуваю крижане кільце його хватки, наче невидимий кайдани на зап’ясті.

— А тепер ідіть усі. Мені потрібно очистити палац і підготувати все до великого торжества. Геть із моїх очей!

Я не чекаю ні секунди більше. Я розвертаюся на підборах і майже біжу геть із зали, гарячково підхопивши важкі спідниці. Мої кроки цокають по кам'яній підлозі, наче прискорене серцебиття переляканого звіра, що намагається втекти від мисливця.

— Еліаро! Елі! — чую я позаду голос Даріана. Він хрипкий, надламаний, сповнений такого болю та нерозуміння, що мені хочеться зупинитися і просто впасти в його обійми.

Але я не можу озирнутися. Я знаю: якщо я побачу його розбиті очі зараз, я просто зламаюся, впаду на коліна і видам нас обох. Я не зможу витримати цієї глибини розпачу, бо мій власний розпач уже здавлює мені горло, не даючи дихати. Я мчу нескінченними коридорами, повз застиглих, наче тіні, гвардійців, повз перелякане шепотіння слуг, що миттєво розступаються переді мною, не сміючи підняти очей на майбутню королеву.

Я вриваюся у свої покої і з усієї сили зачиняю важкі дубові двері на засув. Спираюся на холодне дерево спиною, заплющую очі і намагаюся вхопити ротом бодай трохи повітря, але воно здається розрідженим. Сльози, які я так довго стримувала перед королем, самі закипають в очах і гарячими, гіркими струмками котяться по щоках.

Я безсило падаю на коліна прямо біля дверей, ховаючи обличчя в долонях. Весь той величний тріумф, який ми відчували на скелі, все те чисте золоте світло, яке ми разом тримали над безоднею, захищаючи світ... невже все це було лише для того, щоб я стала черговим інструментом, інкубатором для вирощування "королівської міці"?

Я дивлюся на свої руки, що все ще дрібно тремтять. Вони все ще пахнуть озоном, грозою і тією дикою магією, яку ми розділили з Даріаном. Але тепер, за наказом людини, що повернулася з небуття, вони належать іншому. Малкор повернувся не просто королем-рятівником — він повернувся тираном, який бачить у мені лише цінний ресурс, такий самий, яким для нього є Даріан — лише вірною тінню з потрібною кров'ю.

Я в повному, абсолютному розпачі. Три дні. У мене є лише три дні, перш ніж моє життя остаточно перетвориться на розкішну золоту в’язницю, а чоловік, якого я кохаю більше за саме життя, знову стане просто безіменним охоронцем біля мого трону. Він буде змушений щодня спостерігати, як мене торкається інший, як я належу людині, чиї руки холодніші за лід.

Я закриваю обличчя руками і вперше за всі ці нескінченні години дозволяю собі ридати вголос, здригаючись усім тілом. Я лише сподіваюся, що стародавні стіни цього палацу достатньо товсті, щоб не видати мого горя тим, хто вже почав святкувати моє нещастя.