Глава 30. Еліара

Світло згасає, залишаючи по собі дзвінку, майже болючу тишу, від якої закладає вуха. Мої долоні все ще тремтять, затиснуті в руках Даріана, і я відчуваю, як його пульс — той самий ритм, що щойно зливався з моїм у вогняному ритуалі — б’ється рівно, наче удари молота по ковадлу. Ми зробили це. Пролом на скелі зник, затягнувся, залишивши по собі лише потворний, випалений шрам на камені та запах озону в повітрі.

— Відпусти її. Негайно.

Голос Каспіана прорізає нічне повітря, наче іржава пила по металу. Я повільно обертаюся. Принц стоїть за кілька кроків, хитаючись від слабкості. Його розкішне вбрання, гаптоване золотом, тепер вкрите шаром пилу та сірого попелу, волосся розпатлане, але очі... очі горять такою ненавистю, якої я не бачила навіть у найстрашніших породжень Хаосу.

— Каспіане, ми врятували місто, — мій голос звучить хрипко, я не випускаю руки Даріана, відчуваючи в ній свою єдину опору. — Ти бачив це на власні очі. Обряд спрацював. Світ не згорів лише тому, що ми встигли.

— Обряд? — він видає короткий, істеричний смішок, що переходить у кашель. — Це було не спасіння. Це було осквернення! Ти доторкнулася до нього, до цього... Солдафона! Ти дозволила йому торкнутися магії, яка належить лише королям по праву народження!

Він вихоплює кинджал із золотим руків’ям, але не для того, щоб напасти. Він тицяє ним у бік Даріана, наче намагається відгородитися лезом від правди, яка йому не подобається.

— Він чаклун. Він затуманив твій розум чорною магією, Еліаро. Ти підеш зі мною до магістра Азара. Тобі потрібне негайне очищення, а йому — плаха.

— Він не чаклун, Каспіане! — я роблю крок вперед, закриваючи Даріана своїм тілом. Моя кров усе ще кипить рідким золотом, і я відчуваю, як повітря навколо моїх пальців починає іскрити. — Він той, хто не злякався і не впав на коліна, коли ти здався. Він — Чорний Сокіл. Він — частина тієї династії, яку ви роками намагалися випалити з пам’яті. А ти... ти просто боягуз, який ледь не дозволив світові згоріти через власний страх і нікчемність.

Каспіан блідне так сильно, що стає схожим на гіпсову маску. Його губи тремтять, але він не знаходить слів.

— Ми повертаємося, — нарешті цідить він. — Негайно. До палацу.

Шлях назад сповнений гнітючого, свинцевого мовчання. Даріан іде позаду, на пів кроку від мене. Його обличчя знову перетворюється на непроникну маску капітана варти, але я знаю, що під цим спокоєм вирує розпечений океан. Я відчуваю його присутність кожним нервом.

Щойно ми переступаємо поріг головної зали, важкі дубові двері за нашими спинами захлопуються з гуркотом, що нагадує постріл. У залі вже чекає Азар. Його висока, худа постать у темній мантії здається частиною самих тіней, що обволікають колони. Поруч із ним, наче пси на прив'язі, стоять гвардійці Ордену. У їхніх руках виблискують срібні кайдани, вкриті антимагічними рунами.

— Магістре! — вигукує Каспіан, ледь не біжучи до нього. — Він використав Берегиню! Він вкрав силу моєї крові для обряду! Заарештуйте його, він зрадник!

— Даріане Торне, — голос Азара лунає сухо і холодно. В ньому немає здивування. Він знав. Цей старий павук завжди знав, кого тримає біля себе. — Ти порушив найвищу заборону. Ти доторкнувся до Джерела, до якого не мав права наближатися. Твоя кров — це отрута для цього трону.

— Його кров врятувала цей трон, магістре! — кричу я, намагаючись прорватися до Даріана, але двоє гвардійців перегороджують мені шлях списом.

Даріан не чинить опору. Він дивиться на мене — спокійно, з тією самою сумною, ледь помітною усмішкою, якою він підтримував мене в найтемніші часи. Коли холодний метал кайданів із клацанням замикається на його зап’ястях, я відчуваю цей холод на власній шкірі, наче ланцюги надягли на мою душу.

— Ведіть його в підземелля, — наказує Азар, навіть не дивлячись на в’язня. Його очі прикуті до мене. — Світанок він не зуст...

— ДОСИТЬ.

Слово не просто пролунало — воно вдарило в груди кожного присутнього. Стіни палацу здригаються так, ніби під фундаментом прокинувся велетень. Факели в коридорах миттєво спалахують яскравим синім полум’ям, а потім різко пригасають. Гвардійці завмирають, наче перетворилися на кам'яні статуї. Навіть Азар ціпеніє, його піднята рука, що вказувала на вихід, зупиняється в повітрі.

З глибокої тіні за порожнім троном виходить постать. Кроки важкі, впевнені, підковані металом. Коли чоловік ступає на світло, у мене перехоплює подих.

Високий, із сивиною у скронях, але з очима, в яких горить залізна воля. На ньому побиті в боях обладунки, на плечі — плащ, що бачив занадто багато крові та бруду.

Це не привид. Це жива людина.

Малкор. Нинішній Король. Дядько Каспіана, який зник, залишивши королівство на розтерзання Азару.

— Хто сміє без мене вершити правосуддя в моєму домі? — голос Короля подібний до гуркоту грому перед бурею.

Каспіан падає на коліна, його обличчя викривлене не просто страхом, а справжнім шоком. Азар повільно опускає руку, і я бачу, як на його лобі виступає піт.

Малкор обводить залу важким поглядом, зупиняючись на мені, а потім переводить його на Даріана, який стоїть у кайданах, не схиливши голови.

— Я повернувся, — каже Малкор, і в його голосі звучить така небезпека, що повітря стає густим. — І я бачу, що щури зовсім розперезалися, поки лева не було в лігві.

Зала занурюється в абсолютну, мертву тишу. Всі присутні бояться навіть дихнути. Малкор робить крок до Даріана, і я бачу, як його рука лягає на ефес меча.