Розділ 49

Розділ 49

Світло не було сліпучим. Воно не різало очі, як розпечена криця і не тиснуло на повіки, як той штучний, липкий морок, що панував у Лабіринті Забутих. Олівія відчувала себе невагомою пір’їнкою, що кружляє у теплому золотавому мареві. Біль у плечі, який останньою миттю прошив її тіло, зник, залишивши по собі лише дивне відчуття цілісності та легкості, якої вона не знала з самого дитинства.

Вона опинилася посеред неймовірного саду. Це не був сад у Цитаделі чи знайомий сад Валорії — це було місце, де дерева шелестіли срібним листом, а трава пахла ранковою росою, диким медом і вічним спокоєм. Тут не існувало часу, не було війн, амбіцій чи страху. Тільки нескінченний шепіт листя та відчуття абсолютної безпеки.

Попереду, біля кришталево чистого струмка, що витікав із самого нікуди, стояла постать. Чоловік повільно обернувся, і серце Олівії затріпотіло від болісного, солодкого впізнання— батько. Такий самий, яким вона запам’ятала його з портретів — високий, із широкими плечима, у простому одязі, з добрими очима, навколо яких зібралися промінчики зморшок.

— Тату?.. — прошепотіла вона, роблячи несміливий крок по м’якій траві. — Як тут добре... так тихо. Невже все закінчилося?

Він підійшов до неї ближче, і Олівія відчула тепло, що виходило від його постаті. Батько поклав руки їй на плечі і пригорнув до себе. Це відчуття було настільки реальним, що вона мимоволі заплющила очі, вбираючи цей момент.

— Тут справді добре, доню, — тихо відповів він.

 Його голос звучав як відлуння далекої, забутої пісні, що заспокоювала саму душу.

 — Це місце для тих, хто вже виконав свій обов’язок. Але тобі ще занадто рано залишатися тут.

— Чому? — Олівія відчула, як на очі накочуються гарячі сльози. — Я втомилася від цієї боротьби, батьку, я віддала всю свою магію, віддала себе до останньої краплі... Я хочу залишитися з тобою тут, де немає монстрів, де ніхто не вимагає від мене бути Берегинею чи рятівницею. Тут так спокійно...

— Повертайся додому, Олівіє, — він лагідно витер її сльозу великим пальцем, так само як робив це у дитинстві, коли вона збивала коліна. — Твій шлях там, під справжнім сонцем, ще не завершений. Ти потрібна світу, який щойно врятувала. Ти — його дихання. І тебе там дуже— дуже чекають.

— Мама? — запитала вона, схлипуючи.

 — І мама. І Астерія. І Кейн, — батько посміхнувся, і в його очах зблиснула гордість, сильніша за будь-яке магічне сяйво.

 —Особливо Кейн. Він чекає на тебе на самій межі, тримаючи твою руку в реальному світі. Ти відчуваєш? Його серце б’ється в унісон із твоїм. Він дуже тебе любить, Олівіє. Ви стали єдиним цілим, що тримає серце цього світу. Повертайся і  будь щаслива , донечко. Живи за нас обох. Створи світ, у якому дітям не доведеться боротися з монстрами.

Він почав повільно відступати, його постать ставала прозорішою, розчиняючись у білому сліпучому сяйві, що наповнювало сад.

 — Повертайся, — пролунав його голос востаннє, наче лагідний подих вітру. — І поцілуй за мене маму та Астерію. Скажи їм, що я завжди поруч, у кожному світанку, у кожній квітці, що розквітає у Валорії.

Світло спалахнуло з неймовірною силою, і Олівія відчула різкий, майже болісний поштовх, наче її силоміць втягнули назад у важке земне тіло. Вона різко вдихнула повітря, легені обпекло свіжістю раннього ранку. Очі розплющилися, і вона побачила знайому ліпнину на стелі Цитаделі, залиту теплими променями справжнього сонця, що пробивалося крізь високі вікна.

Поруч, міцно стискаючи її холодну долоню, сиділа мама. Її обличчя було вологим від сліз, а під очима залягли глибокі тіні від безсонних ночей. Але коли вона побачила, що погляд доньки став ясним і свідомим, із її грудей вирвався тихий звук, схожий на схлип і щасливий сміх одночасно.

— Мамо… — голос Олівії був слабким, ледь чутним, але в ньому вже пульсувала сила життя. — Батько… я бачила його. У білому саду. Він передавав тобі поцілунок. І Астерії теж. Він просив сказати, що завжди поруч. І що він дуже вас любить... Він сказав, що мені ще рано до нього. Що я маю бути щасливою тут, з вами.

 — Тихіше люба, тихіше. Ти тільки-но прийшла до тями.

Мама лише сильніше притиснула її долоню до своїх губ. Вона безперестанку витирала сльози, що падали на шовкову ковдру, наче цілющий травневий дощ, що змиває пил минулого.

У цей момент важкі дубові двері відчинилися і до кімнати увійшли Кейн та Ельріх. Принц виглядав так, ніби пройшов крізь тисячу битв за останні кілька годин: його одяг був у пилу, обличчя зблідло від виснаження. Проте, коли він зустрівся поглядом з Олівією, уся його втома миттєво зникла, поступившись місцем неземному полегшенню. Він завмер на порозі, боячись ворухнутися, щоб не порушити цю крихку мить, наче вона могла розсипатися скляними друзками.

Ельріх же здавався зовсім іншою людиною, його спина випрямилася, погляд став глибоким й спокійним . Важка пелена прокляття, що висіла над ним , наче брудна завіса, нарешті розсіялася, оголивши його справжню суть.

Маг підійшов ближче, спираючись на посох, який тепер виглядав як звичайна гілка старого дуба.

— Настав час правди, Олівіє, — почав він, сідаючи на край стільця поруч із ліжком.

Його голос звучав тихо, з нотками каяття.

 — Тепер, коли темрява розвіялася, приховувати минуле більше немає сенсу. Багато років тому я був просто магом на ім’я Малакар. Я не був тим богом зла, яким мене малювали легенди та страхи людей. Я був людиною, яка понад усе кохала Тіану.

Олівія слухала, затамувавши подих, поки Ельріх розкривав таємниці, що вкрилися пилом років. Він розповів про леді Вальду, сестру Каспіана, яка збожеволіла від нерозділеного кохання до нього та заздрощів до Тіани. Вона не змогла прийняти природний хід речей і те, що його серце належало не їй. Саме її ненависть, що виплеснулася назовні, покликала прадавню темряву.

— Вона створила ілюзію «Володаря Темряви», — продовжував Ельріх, — щоб маніпулювати всіма , поки сама ховалася за спинами підвладних тіней. Їй  потрібна була не просто помста, їй потрібна була магія Берегині. Вальда знала, що лише твоя сила здатна оживити стародавні вівтарі або ж назавжди знищити їх. Без тебе її плани були лише тліючим вугіллям, а з твоєю магією вони могли стати пожежею, що поглинула б світ.