Розділ 48

Розділ 48

Час перестав існувати. Світ, який щойно вибухнув смарагдовим тріумфом життя, для Кейна раптом знебарвився, став сірим і холодним. Він не бачив, як тануть монстри під дією пробудженого Джерела, не чув переможних вигуків армії А´йдена, що долітали віддаленим гулом. Навіть прокляття не мало зараз сили над ним. У його руках затихав цілий всесвіт — Олівія.

Дарін відштовхнув її, і дівчина впала на вівтар. Червона кров Берегині потекла по смарагдовому каменю, змішуючись із магічним сяйвом. Кейн уже був поруч. Він підхопив Олівію на руки, притискаючи до себе її обм’якле тіло, і в його крику було стільки відчаю, що навіть прадавнє каміння, здавалося, здригнулося від болю.

У цей самий момент, коли захисні стіни Лабіринту остаточно розсипалися порохом, до колишнього епіцентру темряви ринули сотні людей, драконів та магів. Побачивши величний спалах зеленого світла, ніхто не зміг залишитися осторонь. Крізь осідаючий попіл проривалися дракони Е´йдолона, важка піхота Валорії та вцілілі бойові маги. Вони бігли туди, де щойно вирішувалася доля світу, очікуючи побачити тріумф, але натомість завмерли в німому жаху. Посеред залитої світлом руїни, оточений колишніми ворогами та приголомшеними воїнами, стояв Кейн. Поруч із лав цілителів, які миттєво кинулися вперед, уже пробивалися найдосвідченіші знахарі, готові боротися за життя Берегині.

Її кров була надто яскравою, надто живою на тлі мертвого, посіченого магією каміння вівтаря. Кожен її вдих ставав коротшим, наче вона намагалася вхопитися за повітря, яке вислизало крізь пальці. Чорні нитки отрути Темряви, підступно нанесені Даріном на лезо, пульсували під її шкірою, мов огидні живі істоти, що висмоктували світло.

— Відійдіть! — рикнув Кейн до цілителів, які з жахом дивилися на те, як світло Джерела безсило омиває рану, не в змозі проникнути всередину. — Зробіть щось! Ви ж клялися захищати її!

— Це проклята криця, принце... — старий знахар з Валорії опустив тремтячі руки. Його магічні кристали вкрилися тріщинами й потьмяніли. — Вона випалює саму суть Берегині. Ми можемо заживити плоть, але морок уже всередині. Вона згасає, Кейне. Смерть уже торкнулася її серця.

Кейн притис її до себе, намагаючись віддати їй власне тепло, але Олівія ставала дедалі невагомішою, наче її тіло готувалося перетворитися на попіл. У цей момент важка, мозолиста рука лягла йому на плече. Це була бабуся. Її очі, старі як прадавні гори, дивилися на нього з невимовним сумом і водночас з надією.

— Вогонь дракона не спалить темряву, що вже тече в її венах, хлопче, — тихо промовила вона. — Ти лише прискориш її кінець, якщо намагатимешся зігріти її. Але є стародавня сила, що пам’ятає світ ще до появи Некросу. У наших рідних горах, на самому піку Кришталевого хребта, росте Вогняна Сльоза. Це квітка, що живиться теплом драконячого вогню і світлом найперших зірок. Тільки вона може випалити цей холод.

— Я принесу її, — Кейн підвівся. Його обличчя, залите залишковим сяйвом Джерела, перетворилося на неживу маску з криці.

— Стривай, — дракониця зупинила його, міцно стиснувши передпліччя. — Е´йдолон не віддає своє серце будь-кому. Квітку не знайде воїн, що прагне перемоги, чи принц, що шукає слави. Її побачить лише той, хто готовий стати попелом заради істинної пари. Ти маєш визнати це перед горами. І ти маєш встигнути до світанку, інакше пелюстки не матимуть сили.

Кейн озирнувся. На нього дивилися королі, маги, виснажені солдати. Для них вона була Берегинею, символом порятунку, ключем до мирного життя. А для нього вона була дівчиною, яка боялася холоду, любила аромат весняної трави й вірила в нього навіть тоді, коли він сам себе ненавидів.

— Вона — моє життя, — голос Кейна пролунав над Лабіринтом, наче удар дзвона. — Мені байдуже до тронних залів і тисячолітніх пророцтв. Якщо вона не дихатиме — Оріан не вартий того, щоб існувати. Вона — моя істинна пара. Моя Олівія. Чуєте ви? Вона належить мені, а я — їй!

Він не чекав дозволу чи схвалення. Велетенські крила з гуркотом розрізали повітря, здіймаючи хмару попелу, і в ту ж мить дракон зник у низьких хмарах, лишаючи за собою лише відлуння відчайдушного крику.

Політ був справжньою агонією. Кейн активував артефакт прискорення — стародавній золотий диск на грудях. Магія почала діяти миттєво, розганяючи кров у його венах до нестерпної швидкості. М’язи рвалися від напруги, серце гупало в ребрах, наче хотіло пробити обладунок, а перед очима все застилало кривавим маревом. Кожна миля шляху здавалася хвилиною, яку він буквально виривав із рук смерті.

Він бачив під собою землі, що почали оживати під дією хвилі Олівії, чув, як річки скидають кригу, але для нього це було лише перешкодою. Світ відроджувався, а його особисте сонце згасало.

Кришталевий хребет зустрів його лютою ненавистю. Рідні гори випробовували свого принца, який стільки часу провів у подорожах. Вітер бив у груди, намагаючись перекинути дракона, крижані голки впивалися в перетинки крил, перетворюючи їх на посічене шмаття.

— Пустіть мене! — ревів Кейн у внутрішній темряві, відчуваючи, як обмерзає його луска. — Я не прошу за себе! Беріть мою кров, мою магію, тільки дайте мені пройти!

Він змушений був знову стати людиною на висоті, де повітря було таким розрідженим, що легені горіли від кожного вдиху. Кейн дряпався вгору по дзеркальних схилах. Його пальці кривавили, нігті ламалися об віковий лід, але він не відчував фізичного болю. Кожна клітина його тіла була зосереджена на одному — витримати. Образи їхнього спільного шляху миготіли перед очима: її посмішка в кафе, її страх у Темних землях, її ніжність у печері.

«Хтось іде за мною...» — згадав він її слова.

— Я йду, Олівіє. Тримайся... благаю, тримайся за моє серце! — шепотів він запеклими губами.

Гори почали шепотіти голосами предків: «Навіщо вона тобі? Ти — вогонь, ти — вічність. Вона — лише спалах. Облиш її. Стань королем Е´йдолона, прийми владу над льодом. Не губи себе заради примари».