Розділ 47

Розділ 47

Зелена хвиля життя вибухнула з центру вівтаря. Вона пройшла крізь стіни Лабіринту, крізь камені й тіні, розриваючи магію Темряви на дрібні клапті. Темні монстри, що шматували пораненого дракона, почали танути прямо на очах. Вони перетворювалися на попіл від світла Джерела та його первісної  магії. Землі почали зцілюватися від темряви, яка роками отруювала  цей світ.

За багато миль від Лабіринту, на кордоні з Некросом, армія короля А´йдена вела свій останній, відчайдушний бій. Воїни були виснажені, оточені тисячами тіней, які, здавалося тільки прибували і  не  було їм кінця й краю. А´йден, чиї обладунки були посічені, а обличчя залите кров'ю, підняв меч для останнього удару, готуючись загинути зі славою.

Але раптом земля під ногами здригнулася. Це не був землетрус — це був подих полегшення . З боку Темних земель небо розірвав велетенський стовп сліпучо-зеленого світла, що досягав самих зірок. Хвиля чистої, цілющої енергії прокотилася полем бою. Воїни заціпеніли, коли побачили неймовірне: жахливі потвори Некросу, що щойно рвали їхні ряди, почали розсіюватися, мов ранковий туман під жарким сонцем.

— Дивіться! Дивіться на небо! — вигукнув Ельріх, піднімаючи свій посох, що тепер теж сяяв м’яким смарагдовим світлом. Його голос тремтів від захвату. — Вона зробила це! Берегиня пробудила серце світу! Оріан врятовано!

Леді Вальда сама увійшла до Лабіринту, коли відчула, що все наближається до фіналу. Вона не довіряла навіть власним слугам настільки, щоб дозволити їм стати свідками її перемоги. Жінка стояла в тіні однієї з бічних галерей, спостерігаючи за всім. Вона посміхалася, але незабаром усмішка почала тремтіти. Щось змінилося. Вальда першою відчула — Джерело не підкорилося.

 У цей самий момент, у прихованих закутках Лабіринту, леді Вальда з жахом усвідомила, як її світ руйнується. Обличчя, яке завжди було маскою елегантності, тепер спотворилося від тваринного жаху. Вона відчула, як магія Некросу — та сама заборонена сила, яку вона впустила в цей світ задля своєї помсти — витікає крізь пальці. Вперше вона зрозуміла, що за користування цими закляттями та отруйними зіллями настав час платити за боргами.

— Ні! Це неможливо! Я не дозволю якійсь дівчині знищити все! — кричала вона в порожнечу.

Але тіні, які вона вважала своїми слугами, раптом обернулися проти неї. Вона ніколи не була їхньою володаркою — лише випадковим інструментом. Тіні відчули слабкість і страх жінки. У світі, де прокинулося Джерело, для неї та викликаної темряви більше не було місця.

Чорні стрічки густого туману почали обвиватися навколо її ніг, тягнучи вниз, у саму землю Лабіринту. Вальда намагалася відбитися, випускаючи спалахи темної енергії, але вони безсило гасли під дією зеленого світла, що просочувалося крізь стіни.

— Даріне! Ти ж обіцяв… допоможи мені! — це був її останній, пронизливий скрик.

Але темрява була невблаганною, вона заповнила її повністю, забираючи ту, хто власними руками відчинив їй двері. Леді Вальда зникла, розчинившись у мороці, який вона вважала лише зброєю, а він виявився її загибеллю. Від неї не залишилося нічого — лише темна пляма на підлозі, яку миттєво випалило торжествуюче світло.

Коли світло трохи вщухло, стіни Лабіринту остаточно розчинилися, залишивши лише пусту, залиту сяйвом альтанку. Дракони добивали останні залишки монстрів, що ще намагалися чинити опір.

Олівія повільно опустилася на коліна біля вівтаря. Вона віддала все. — Ми впоралися… — прошепотіла вона, дивлячись на Кейна, який біг до неї.

Але в цей момент саме повітря в альтанці здригнулося. Сяйво Джерела на мить потемніло, ніби хтось кинув на нього тінь.

Просто за спиною Олівії, там, де переплетені корені колись утворювали живу стіну, щось почало рухатися. Зелене світло відступало від тієї плями, ніби не наважувалося її торкнутися.

З цієї темної діри, немов із рани в самій реальності, повільно виступила постать. Дарін. Він виглядав як безумець: волосся розпатлане, одяг розірваний, а в очах горів нездоровий, жовтуватий вогонь одержимості. Наче Лабіринт не відпустив його — а виплюнув сюди, в останній момент. Він бачив лише її, Олівію, свою Берегиню, яка посміла віддати себе іншому. Дарін ступив у світло — і воно згасло під його ногами.

— Ти зрадила нас, Олівіє, — прошипів він. — Ти обрала попіл замість величі.

Він зробив крок вперед раптово.Сталь увійшла в її тіло ще до того, як дівчина встигла зрозуміти, що сталося . Дарін зробив ще крок і клинок увійшов глибше, не залишаючи їй жодного шансу. Він нахилився до її вуха, тримаючи лезо всередині, а його подих був холодним, як стіни могильного склепу.

— Ти думала, я дозволю йому цілувати твої губи, поки я гнию в тіні вашої величі? — прошипів він, і в його очах не залишилося нічого людського, лише жовте полум’я божевілля. — Краще ти станеш для нього красивим пам'ятником, ніж дружиною.

Олівія відчула, як отрута Темряви, нанесена на лезо, входить у її кров. Біль не був гострим — він був важким, наче у вени влили розплавлений свинець. Смарагдове сяйво перед її очима почало двоїтися, набуваючи тривожного кривавого відтінку.

Олівія, позбавлена будь-якого магічного захисту, лише встигла впертися руками в холодний камінь вівтаря, намагаючись підвестися.

— Якщо ти не будеш моєю, ти не дістанешся нікому! — закричав Дарін, провертаючи лезо з дикою жорстокістю.

 Її погляд знайшов Кейна. Дівчина не відчувала  ні страху, ні паніки, лише тихий жаль… що це останнє, що вона бачить.

Дарін відштовхнув її, і Олівія впала на вівтар. Червона кров Берегині потекла по смарагдовому каменю, змішуючись із магічним сяйвом. Він стояв над нею, важко дихаючи. На мить у його погляді промайнуло усвідомлення того, що ж накоїв, але шепіт тітки, який все ще відлунював у його хворій голові, змусив лише злостиво розсміятися. І Дарін повірив, що переміг.

У цей самий момент Малакар, що спостерігав за крахом своєї темної імперії з серця Некросу, відчув, як жахливий зв’язок із безоднею остаточно розірвався. Світло Джерела, загартоване пролитою кров’ю Берегині, стало для прокляття смертельною отрутою, але для самої людини — шансом на спокуту.