Розділ 45

Розділ 45

Дзеркала навколо Вальдера раптом потемніли… і уламки темряви почали стрімко збиратися в одну постать. Перед ним стояв чоловік. Живий. Усміхнений. Такий, яким він був до тієї проклятої  ночі.

 — Давно не бачилися, — сказав привид спокійно.

 Вальдер не ворухнувся. Тільки жовна заходили на його обличчі.

 — Ти привів їх, — продовжив привид, киваючи кудись у темряву тунелю.— Так само, як привів мене тоді.

Перед очима  дракона спалахнув спогад: ніч, свист стріл, запах горілого і погляд друга, коли той все зрозумів.

 — Ти знав, що це пастка, — прошепотіли дзеркала сотнями голосів.— Але мовчав. — Бо один мертвий друг був вигідніший, ніж зірваний наказ.

Чоловік підійшов ближче, його прозорі пальці майже торкнулися обладунків капітана:

 — Скажи їм правду, Вальдере. — Його голос став тихішим. — Ти не просто ведеш їх у бій. Ти вже одного разу продав того, хто довіряв тобі.

Вальдер заплющив очі. Кожна зморшка на його обличчі прорізалася глибше, віддаючи старим болем.

 — Я знав, — сказав він тихо і тиша стала важкою. — І я зробив це. Дзеркала завмерли. Вальдер відкрив очі.

 — І якщо доведеться — я знову зроблю вибір.

Відображення усміхнулося.

— Але цього разу… — голос Вальдера перервав двійника, ставши жорстким, наче удар сталі. — Цього разу я стоятиму попереду, а не за їхніми спинами. Якщо мені вистачить сміливості.

Постать із тріском луснула, розсипавшись на дрібну обсидіанову крихту.

Проте дзеркала продовжували зсуватися. Простір між ними ставав настільки вузьким, що героям доводилося стискатися. Кейн почав втрачати контроль — його вогонь виривався некерованими спалахами, вдаряючись об стіни, але дзеркала лише відбивали його силу назад, обпікаючи власне тіло принца.

Олівія відчула, що ще мить — і вона повірить у свою провину. Холод дзеркал почав проникати під обладунки, заморожуючи серце. Темрява в Лабіринті була не просто відсутністю світла — вона була живою істотою, що шепотіла: «Здайся. Ти нікого не врятуєш. Твоя доля — попіл». Олівія відчула, як холод сковує її магію, а голос Кейна, що кликав її, стає все тихішим.

Вона вже була готова опустити руки, коли в пам'яті раптом виплив спокійний образ старої Мірабель і її тепла долоня, а слідом — Еля, її дзвінкий сміх і обіцянка обов'язково випити вина на сонячній терасі, а також квітка, яку подруга дала їй. Ці спогади стали іскрою.

— Щоб побачити світанок... — прошепотіла Олівія пересохлими губами. — …потрібно пройти крізь темряву! — впевненіше вигукнула вона.

Олівія не стала відштовхувати тіні. Вона просто зробила крок вперед, дозволяючи темряві огорнути себе, але не пропускаючи її в серце. І в ту ж мить ілюзія розсипалася, відкриваючи справжній шлях.

 Але в цей критичний момент вона згадала не біль і не війну. Вона згадала тиху мелодію пісні бабусі Марії, яку та співала взимку. Це була пісня про те, що навіть під найтовстішою кригою завжди спить джерело живої води.

Дівчина заплющила очі, повністю ігноруючи криваві видіння та голос Даріна.

— Кейне! — закричала вона, вкладаючи в цей крик  всю силу. — Не дивися на те, що показує дзеркало! Це не ми! Це лише наші страхи, які Лабіринт вигодував нашими сумнівами!

Вона потягнулася до нього не руками, а магією — ниточкою, яка зв’язувала їх. Олівія шукала його справжню іскру, ту саму, що світилася в очах, коли вони вперше летіли над горами. Дівчина шукала того Кейна, який був готовий відмовитися від корони заради одного її подиху. На мить їй здалося, що вона запізнилася. Що він уже повірив.

Але коли їхні пальці нарешті зустрілися і переплелися посеред цього скляного пекла, стався магічний вибух. Земля і Вогонь. Життя і Сила. Світло, що вирвалося з місця їхнього дотику, було не руйнівним полум'ям Кейна і не простою магією природи Олівії. Це була сила прийняття себе, своєї сили. Вони прийняли себе, свій страх і свій біль — і саме це зробило їх невразливими для Лабіринту.

З гучним дзвоном, схожим на розбиття кришталевої гори, дзеркала розлетілися на мільярди дрібних порошинок.

Наші сміливці знову опинилися в вологому, холодному тунелі Некросу. Тайнер і Вальдер стояли неподалік, важко дихаючи. На чолі Тайнера зяяла глибока рана — він настільки повірив у ілюзію, що бився власною головою об стіну, намагаючись прогнати видіння. Вальдер просто сидів на підлозі, сховавши обличчя в долонях, і його плечі здригалися від напруги.

— Ми пройшли друге випробування, — прохрипів Вальдер, нарешті підводячи голову. Його очі здавалися старішими десь на сто років. — Але я відчуваю, що залишив там частину своєї душі.

— Ми не маємо права на зупинку, — Кейн підняв Олівію на ноги і міцніше стиснув її руку. Його вогонь знову став чистим, золотаво-червоним, розсікаючи морок Лабіринту. — Попереду найважче випробування. Лабіринт більше не гратиметься з нами в картинки.

Олівія раптом здригнулася. Вона відчула дивний свербіж між лопатками — те саме тваринне відчуття, коли на тебе дивиться хижак, який вже обрав момент для стрибка. Це не був магічний тиск Лабіринту, це був реальний погляд.

Десь далеко позаду, у проходах, які вони щойно подолали, почувся ледь чутний металевий звук. Крок важкого чобота по камінню. А потім — тихий, крижаний сміх Даріна, що прокотився луною по стінах.

— Він іде за нами , — прошепотіла Олівія.

— Хто іде? — запитали дракони, миттєво перегруповуючись і закриваючи її собою.

— Дарін. І Лабіринт не випробовує його, бо Дарін уже давно не має в душі нічого, крім жадоби та темряви. Йому не боляче дивитися в дзеркала, бо він пишається своєю провиною. І, можливо, саме тому Лабіринт впустив його сюди. Він для Лабіринту свій.

Попереду, за наступним поворотом тунелю, повітря почало пульсувати хворобливим, отруйно-зеленим світлом. Джерело було зовсім близько, але прохід до нього став ще вужчим, наче Лабіринт справді стискав свої щелепи.

— Третє випробування — це Жертва, — прошелестів вітер тунелями, і в цьому голосі тепер відчувалася голодна радість. — Лабіринт не прийме ваших слів чи вашої віри. Він візьме те, що ви цінуєте понад усе. І ви самі покладете це на вівтар.