Розділ 44

Розділ 44

Щойно остання тріска ілюзорного будинку бабусі Марії розсипалася сірим попелом, туман не зник — він почав згущуватися, набуваючи нових обрисів. Повітря стало густим, воно вібрувало від прадавніх чарів, які змушували зуби німіти. Стіни тунелю почали витягуватися, змінюючи свою пористу, схожу на рвану рану поверхню каменю на щось ідеально гладке, чорне і глянцеве, як відполірований обсидіан. Це було друге випробування Лабіринту — Дзеркала Провини.

Тут простір більше не підкорявся жодним законам . Кожен крок віддавався тисячократною луною, яка не просто повторювала звук, а поступово перетворювалася на тихе, в’язке нашіптування. Олівія відчула, як її рука, що щойно стискала гарячу долоню Кейна, знову торкається лише холодного повітря. Лабіринт розділив їх не стінами, а сприйняттям реальності. Кожен опинився перед власним відображенням, яке почало викривлятися.

Обсидіанова стіна ліворуч від Олівії раптом спалахнула багряним, наче за склом розлилося ціле море свіжої крові. Вона побачила панораму битви під Цитаделлю, але в таких моторошних деталях, що до горла підступила нудота. Поле було завалене тілами драконів у кольорах А´йдена. Вона впізнавала обличчя: ось молодий охоронець, який вранці підморгнув їй біля конюшні; ось сивий ветеран, що мовчки чистив меча. Тепер їхні очі були скляними, а тіла понівеченими темними монстрами Малакара.

— Подивися на них, Берегине, — прошепотіли сотні голосів, що виходили прямо з дзеркальної поверхні. — Оце, ціна твого «щастя». Поки ти насолоджувалася кожною хвилиною поруч із принцом, поки ти плекала свої почуття, ми вмирали. Кожна секунда твого кохання коштувала нам десяти життів. Кожна мить поруч із Кейном — це ще одна смерть для Оріана.

Дзеркало почало повільно насуватися на неї, витісняючи навколишній простір. Олівія побачила в ньому матерів, що кричали над порожніми колисками в підвалах Цитаделі, і старих, що задихалися від диму Некросу. Провина тиснула на її груди, наче величезна кам'яна плита, не даючи вдихнути.

Раптом у глибині дзеркала з'явився Дарін. Його постать була спокійною, елегантною серед цього хаосу.

 — Я попереджав тебе, Олівіє, — його голос звучав м’яко, як отрута, що входить у вену. — Велика сила не терпить розділення. Ти намагалася втримати два абсолютно різні світи: бути жінкою, яка кохає, і Берегинею, що рятує. А наш світ платить за твій вибір. Ти вбила їх усіх своєю слабкістю. Один твій крок до мене місяць тому — і цієї різанини не було б. Хіба твоє щастя варте цих річок крові?

Олівія дивилася на його ідеальне, застигле обличчя в відображенні. Серце стиснув жах, але десь глибоко всередині, де ще жевріла її істинна магія, народився протест. Дарін у її спогадах завжди маніпулював нею, і Лабіринт лише використовував його образ, щоб зламати її волю.

— Ти брешеш, — тихо, але чітко промовила вона, роблячи крок назустріч кривавому склу. — Ти прагнеш не порятунку Оріану, а влади. Моя слабкість не в тому, що я кохаю, а в тому, що я занадто довго вірила твоїм отруйним словам. Ці смерті — на руках Малакара і твоїх, Даріне. І я пройду цей Лабіринт, щоб закінчити це.

Кейн бачив себе. Але це було відображення майбутнього, яке Лабіринт малював з особливою жорстокістю. Він стояв на вершині вежі Цитаделі, оточений стіною вогню. Оріан вистояв, ворог був розбитий, але навколо не залишилося жодної живої душі. Він був королем попелу. На руках він тримав Олівію. Вона була блідою, її очі були заплющені, а шкіра — холодною, як лід.

— Ти врятував каміння, але знищив життя, — промовило його відображення. Його власний голос звучав зневажливо і сухо. — Ти знав, що Джерело вип'є її магію разом із душею. Ти знав, що людське тіло не витримає такого навантаження. Але ти все одно вів її за руку, шепочучи про любов. Ти просто хотів увійти в історію як «Великий Рятівник», навіть якщо ціною цього став прах тієї, кого ти називав своєю половинкою. Твій вогонь не захищає, Кейне. Він спопеляє все, до чого ти торкаєшся.

Вогонь на кінчиках пальців Кейна в реальному світі почав змінювати колір. Замість золотаво-червоного він став брудно-сірим, важким, як дим від згарища. У дзеркалі він бачив, як Олівія на його руках починає розсипатися дрібним піском, який вітер розносить над мертвим королівством, лишаючи його одного на троні серед пустки.

І тоді відображення в дзеркалі вискалило зуби в хижому, нелюдському оскалі. Шкіра двійника почала покриватися грубою, темною лускою, а в очах згасла остання іскра розуму. Лабіринт шепотів йому про прадавнє прокляття його роду — прокляття дикості. Дракони, які втрачали своїх Берегинь, назавжди позбавлялися людської подоби. Вони ставали дикими, безумними монстрами, здатними лише нищити все навколо, забувши власне ім'я. Дзеркало показувало його майбутнє: самотній, здичавілий звір, що виє на руїнах світу над попелом тієї, яку мав захистити.

Принц заплющив очі, важко дихаючи. Цей страх — стати чудовиськом, яке приносить у жертву найдорожче заради обов'язку, і збожеволіти від горя, перетворившись на дику тварюку, — випалював його зсередини роками. Але видіння Олівії, що перетворюється на прах, замість того, щоб зламати його, змусило його лють спалахнути з новою силою.

— Якщо мій вогонь спопеляє, — прохрипів Кейн, відкриваючи очі, які тепер світилися щирим золотом дракона, — то першим я спопелю це дзеркало. Я не пожертвую нею і не віддам свій розум темряві. Я знайду третій шлях, навіть якщо мені доведеться спалити сам Некрос.

Брудно-сірий дим на його пальцях із тріском вибухнув чистим, золотим полум'ям, змушуючи обсидіанову стіну перед ним укритися глибокими тріщинами.

Тайнер раптом перестав бачити Лабіринт. Замість чорних дзеркал перед ним розкинулося знайоме узбережжя — скелі, об які з гуркотом розбивалися хвилі, і холодний вітер, що пахнув сіллю. Він був знову дитиною. Перед ним стояли двоє хлопців.

Його молодший брат, тримався за край урвища, ковзаючи пальцями по мокрому камінню. І друг — той самий хлопець, з яким він учився літати, що вже зірвався нижче, вчепившись за виступ.