Розділ 43

Розділ 43

Крижані ущелини залишилися позаду, але справжній холод лише починався. Це був не мороз, що щипає щоки; це був сухий, мертвий холод Некросу, який пробирався крізь обладунки, наче дрібний попіл, і осідав в легенях. Група драконів приземлилася на високому плато, яке здавалося витесаним із застиглого болю. Далі летіти було неможливо: повітря над входом до Лабіринту Забутих було настільки насичене важкою магією, що крила величних ящерів ставали важкими, мов чавун.

— Далі — тільки ногами, — важко видихнув Кейн.

 Його приземлення було жорстким. У момент торкання землі золотисте марево оповило його велетенське тіло, і за мить на сірий пил ступив чоловік. Кейн підхопив Олівію на руки і легко опустив на темну землю. Його обличчя було  рішучим, але в очах відбивалася втома — та глибока виснаженість, від якої не рятує сон.  Чоботи вибили хмару попелу, який не поспішав осідати, а ліниво завис у повітрі, забиваючи ніздрі.

Тайнер та Вальдер повернули собі людську подобу майже одночасно. Вони стали поруч із принцом, мовчки перевіряючи кріплення зброї. Обладунки у цьому мертвому світлі здавалися матовими, поглинуті навколишньою сірістю. Тут сам простір викривлявся: скелі навколо входу нагадували химерні, скорчені постаті, що з німим криком нахилялися над ними, а туман повзав по розтрісканій землі, наче жива, голодна істота, що пробує на смак їхні кроки.

Олівія відчула це першою. Зв’язок із землею та всім живим, який завжди був її опорою, джерелом сили та внутрішньої рівноваги, раптово обірвався. Це було боляче — наче у скрипаля посеред гри раптово лопається струна, б’ючи по пальцях і лишаючи по собі лише дзвінку, порожню тишу. Дівчина скрикнула і опустилася на коліна. Вона відчайдушно притиснула долоні до землі, намагаючись знайти хоч краплю знайомої вібрації, хоч слабкий відгук життя в глибині надр. Але земля під пальцями була тихою. Вона відгукнулася лише роздратованим сичанням і сухим шелестом, що нагадував сміх мерця.

— Він знає, що ми тут, — прошепотіла дівчина, підводячись. — Лабіринт… він уже почав нас випробовувати.

Вхід виглядав як велетенська рвана рана в самій тканині реальності. Щойно вони переступили невидиму межу, звуки зовнішнього світу — свист вітру в скелях, далеке іржання коней — зникли, наче їх відрізали лезом. Настала тиша. Така жахаюча, що тиснула на барабанні перетинки. Олівія чула, як кров пульсує в її скронях, і цей шалений ритм здавався їй чужим, наче сам Лабіринт оселився в її голові.

Вони пройшли не більше сотні кроків вузьким коридором, коли туман раптом став густим. Він не просто закривав огляд — він роз’єднував їх. Кейн, який тільки-но тримав Олівію за руку, відчув, як її пальці вислизають з його руки. Кожен із них залишився сам на сам із темрявою.

Для Олівії світло змінилося миттєво. Замість вологих, просочених сіркою стін Лабіринту вона побачила залитий теплим серпневим сонцем передпокій старого будинку бабусі Марії. Запах був нестерпно знайомим: сушена ромашка, чебрець і аромат свіжоспеченого житнього хліба, що долинав із кухні.

На столі, як і раніше, стояли квіти в глиняному глечику. Олівія застигла, боячись дихнути. Її серце розривалося від болісної надії. Невже все це був сон? Війна, дракони, магія...

— Ти повернулася, дитино, — почувся тихий голос із вітальні.

Бабуся Марія сиділа у своєму улюбленому кріслі-гойдалці. Але щось було не так. Вона була надто блідою, її шкіра здавалася напівпрозорою, мов старий пергамент. Вона повільно перебирала квіти календули, і звук цього шелесту відбивався в голові Олівії болем.

— Бабусю... — Олівія зробила крок вперед, але її чоботи, вкриті попелом Некросу, залишали чорні сліди на чистому паркеті. — Я маю повернутися. Там мої друзі, мама, сестра. Там Кейн.

— Кейн? — жінка підняла очі, і в них не було звичної теплоти. Тільки крижаний холод. — Ти про того принца, який забрав тебе від мами з дому? Олівіє, подивися на себе. Ти слабка. Ти завжди була лише тендітною квіткою. Тебе обманули. Це не твій світ і не твоя війна.

Бабуся підвелася, і її постать почала рости, затінюючи сонце.

 — Ти для них — не людина. Ти потрібна їм лише для пробудження Джерела. Вони вип’ють твою магію до останньої краплі, щоб врятувати свої розбиті стіни. А коли ти згаснеш, Кейн просто знайде собі нову принцесу.

— Це неправда! — крикнула Олівія, закриваючи вуха руками. — Він кохає мене!

— Кохає? — бабуся розсміялася, і цей звук був схожий на хрускіт криги. — Подивися на нього.

Стіна будинку стала прозорою, і Олівія побачила Кейна. Він стояв у кабінеті, схилившись над картою, а поруч був король А´йден. — «Вона — лише зброя, Кейне. Не забувай про це», — говорив король.

 І Кейн кивнув. Його очі були холодними, як граніт.

 — «Я знаю, батьку. Е´йдолон понад усе. Вона виконає своє призначення».

Олівія відчула, як її світ розвалюється. Лабіринт бив точно в ціль.

Кейн опинився у тронній залі Цитаделі, але вона була завалена трупами. Його батько, король А´йден, сидів на троні, але його тіло гнило, а з-під корони виповзали змії.

— Ти зрадник, сину, — прошипіло те, що колись було королем. — Ти привів Берегиню сюди не для порятунку народу. Ти зробив це для задоволення власної пристрасті. Твоє кохання — це егоїзм . Ти знаєш, що ритуал уб’є її. І ти все одно ведеш її за руку до жертовника. Ти нічим не кращий за Малакара. Ти просто хочеш влади прикриваючись коханням.

Кейн бачив свої руки — вони були вкриті кров’ю Олівії. Він намагався витерти їх, але кров ставала вогнем, який обпікав його душу. Страх того, що його природа дракона остаточно витіснить усе людське, перетворюючи його на холодного стратега, який жертвує близькими заради «вищого блага», душив його сильніше за ворогів. Він завмер. Вогонь на руках не згасав.

 — Так… — хрипко видихнув Кейн. — Я боюся цього. Його пальці стиснулися. — Боюся, що оберу королівство… замість неї.

 У відповідь йому лунала лише глуха тиша, але принц раптом підняв голову, і в його погляді спалахнуло не сліпе безумство, а непохитне рішення: