Розділ 41

Розділ 41

Вечір опустився на Цитадель важким оксамитом, гасячи останні відблиски сонця. У кімнаті Олівії магічні свічки горіли вже не так яскраво, їхні гноти потріскували, відкидаючи довгі тіні, що танцювали на стінах у химерному ритмі. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, коли почула знайомі кроки. Двері тихо відчинилися і зачинилися. Кейн не питав дозволу — він просто не міг бути деінде.

Кілька хвилин вони просто стояли в напівтемряві. Відстань у два кроки здавалася непереборною прірвою.

— Ми не повинні зараз бути разом, — прошепотіла Олівія, її голос тремтів, як полум’я свічки від протягу. — Ельріх казав про чистоту розуму, про відстороненість перед Лабіринтом… Але я більше не хочу бути правильною. Я хочу відчути, як це… хочу знати, що я комусь належала, що була живою, перш ніж піти в ту темряву.

— До біса Ельріха і його правила, — голос Кейна був хрипким, наповненим прихованою напругою. — Я не знаю, чи виживемо ми в тому Лабіринті. Я не знаю, чи прокинуся я завтра поруч із тобою, чи ми станемо частиною вічного забуття. Я не хочу обіцяти тобі «завтра», бо не володію ним. Я хочу запам’ятати тебе. Зараз. Справжню.

Він зробив крок, і Олівія відчула запах диму та хвої, що завжди супроводжував його. Його рука, гаряча від внутрішнього вогню, торкнулася її щоки, і вона мимоволі притиснулася до його долоні, наче шукаючи порятунку від холоду, що пробирався в душу.

 — Ти впевнена? Не сумніваєшся? — Кейн пильно подивився їй в очі, даючи останню можливість відступити.

 Олівія кивнула , а принц важко видихнув і наступної миті його губи накрили її.

Це не був ніжний поцілунок — це було полум’я, змішане із надією. У ньому був увесь біль майбутньої битви і вся ніжність їхнього недовгого знайомства. Коли вони опинилися на ліжку, світ навколо остаточно перестав існувати. Були лише дотики — шкіра до шкіри, гарячий подих, биття двох сердець, що намагалися наздогнати одне одного.

— Я хочу закарбувати в собі кожен твій подих, — шепотів Кейн, зариваючись обличчям у її волосся. — Кожну рису, кожну родимку… щоб там, у Лабіринті, коли темрява підкине мені твою ілюзію, я зміг розпізнати обман. Бо я знатиму тебе справжню.

Олівія відчувала, як її магія — глибока, нестримна — переплітається з його вогнем. Це не було тренування стихій. Це було єднання двох душ, що нарешті знайшли прихисток. Кожен рух був мовчазною обіцянкою, кожне зітхання — клятвою повернутися. У цій короткій інтимності була сила, яку неможливо виховати тренуваннями — сила тих, хто пізнав сенс того, за що варто помирати.

Перші промені сонця пробилися крізь вікно, і вони були безжально холодними, наче лезо меча. Олівія прокинулася першою. Кейн спав, його обличчя було дивно спокійним, розгладженим сном, без вічної напруги принца-воїна. Вона довго дивилася на нього, намагаючись закарбувати цей момент у пам’яті назавжди. На його плечі вона помітила свіжу подряпину — слід її власного нічного відчаю.

— Ми повернемося, — прошепотіла вона, торкаючись його волосся. Пальці ледь помітно тремтіли, але в голосі більше не було вагань: —Ми пройдемо Лабіринт, навіть якщо доведеться розірвати землю навпіл.

Кейн розплющив очі. У них не було залишків сну, лише миттєва, холодна готовність. Він притягнув її до себе на останню коротку мить, стискаючи так міцно, що їй забракло повітря.

 — Виживемо, — сказав він, і це звучало не як надія, а як наказ самій долі.

Кейн встав і почав одягатися. Кожна пряжка, кожен ремінь, який він затягував, повертали йому звичну військову зібраність. Олівія теж збиралася, її пальці були впевненими. Коли вона поглянула в дзеркало, вона побачила іншу жінку — берегиню, яка знала, що захищає не просто королівства, а людину, яка стала її світом.

Кейн зупинився біля дверей, поклавши руку на руків’я меча. У ранкових сутінках його постать здавалася відлитою зі сталі. Олівія підійшла ближче, востаннє поправляючи край свого плаща.

— Тепер у нас є те, чого ворог не може передбачити, — тихо, але впевнено сказав він, зустрівшись із нею поглядом. — У нас є сенс повертатися.

Коли вони вийшли на подвір'я, замок уже жив своїм тривожним передвоєнним життям. Там чекали друзі та рідні — обличчя, сповнені прихованої напруги. Тайнер коротко кивнув Кейну, міцно стиснувши його плече, а Вальдер просто мовчки подивився на Олівію, і в цьому погляді було більше підтримки, ніж у будь-яких словах. Король Айден стояв трохи осторонь; він лише на мить затримав руку на плечі сина, передаючи йому ту впевненість, якої зараз потребував кожен.

 Коли загальний гул на мить стих, Еля відшукала Олівію біля самих стаєнь. Дівчина-драконка цього разу не жартувала і не намагалася приховати тривогу за посмішкою. Вона швидко підійшла і міцно обняла Олівію, уткнувшись носом у її плече.

— Обіцяй мені, — прошепотіла Еля, і Олівія відчула, як її плащ став вологим від сліз подруги. — Обіцяй, що повернешся. Кейн — зануда, Вальдер — мовчун, а Тайнер тільки й знає, що чистити обладунки. Мені не буде з ким навіть посміятися в цьому похмурому замку, якщо ви не прийдете назад.

Еля відсторонилася і вклала в долоню Олівії маленьку засушену квітку — Зірницю Мірабель, яку вона потайки взяла з оранжереї бабусі. Її білі пелюстки навіть у сушеному вигляді зберігали ледь помітне сріблясте сяйво.

— Це на удачу. Вона бачила світло самого Оріану. Повернися разом із ним, чуєш? Я чекатиму вас на терасі з найкращим вином, яке тільки знайду в королівських льохах.

Олівія обережно сховала квітку в потаємну кишеню біля самого серця , туди ж, де вже лежала вчорашня пелюстка від Кейна.

— Удачі, — пролунало звідусіль, наче тихе заклинання.

Раптом з боку саду прилетів вільшаник. Маленька пташка опустилася Олівії на плече, тривожно цвірінькаючи, ніби відчуваючи зміну повітря. Дівчина ніжно піднесла руку до неї і ледь чутно прошепотіла:

 — Лети до своїх... Скажи всім птахам, щоб були нашими очима. Допоможіть драконам у небі, будь ласка.