Розділ 40

Розділ 40

Ранок цього разу не ніс тривоги. Він був на диво спокійним. Небо над Цитаделлю розлилося чистим, прозорим кришталем, і лише на самому горизонті ледь помітно тремтіла брудно-сіра смуга — як нагадування про те, що спокій тут лише тимчасово. Повітря було настільки нерухомим, що здавалося, ніби світ перетворився на скляну кулю, яку хтось боїться випадково штовхнути.

Тренувальний майданчик зустрів їх холодним кам’яним диханням. Ельріх стояв нерухомо, наче витесаний з тієї ж скелі, що й замок. Його довгий плащ навіть не ворушився, а очі, здавалося, дивилися крізь простір, прямо в серце Некросу.

 — Сьогодні — без ілюзій, — коротко сказав він, і його голос розрізав тишу, як сталь. — Тільки ви. Тільки ваша кров, ваша воля і ваш контроль. Лабіринт не пробачить театральних жестів. Тільки те, що є справжнім, виживе там.

Кейн кивнув. Його рухи стали іншими — у них зникла зайва агресія, зникло вічне бажання домінувати над стихією. Вогонь слухався його краще, ніж власні пальці. Тепер полум’я не вибухало хаотично, воно текло по його венах стабільним, рівним, золотисто-білим потоком. Кейн більше не був приборкувачем вогню — він став самим вогнем, спокійним і нищівним одночасно.

Олівія стояла навпроти нього, відчуваючи кожну нерівність плити ступнями. Земля під нею більше не була просто фундаментом, вона була живою істотою, що пульсувала в унісон з її серцем. Вона заплющила очі на мить, дозволяючи силі текти крізь себе, немов через провідник. Їхні погляди зустрілися в центрі кола. У цьому короткому контакті було все: відлуння вчорашніх почуттів, крижаний страх за майбутнє і залізне рішення дійти до кінця.

— Ще раз, — скомандував Ельріх. Вони рухалися в ідеальному тандемі. Кейн випускав вогонь, який не обпікав Олівію, а створював навколо неї захисну сферу, що плавила будь-яку загрозу ще на підльоті. Вона ж піднімала пласти землі, створюючи багатошарові бастіони, які Кейн миттєво загартовував своїм вогнем, перетворюючи їх на незламну стіну. Це був не бій. Це був танець, ритм самого життя, який вони вихоплювали з лап смерті.

Коли Ельріх нарешті сказав «Досить», у його голосі вперше прозвучало щось, схоже на повагу.

— Ви готові. Тепер ідіть, відпочиньте, зберіться. Ніхто не знає, що може статися і як все буде.

Поки сонце повільно тонуло в кривавому мареві за горизонтом, у найвищій вежі Цитаделі, де повітря пахло свіжістю, біля величезного вікна стояв король Айден заклавши руки за спину. Він дивився на багаття, що вже почали розпалювати в таборі війська під стінами.

Ельріх сидів за столом, заваленим картами та хитромудрими приладами, чиї лінзи та мідні деталі тьмяно виблискували в напівтемряві кабінету. Маг виглядав виснаженим; глибокі тіні під його очима стали майже чорними, а пальці, що перебирали сувої, ледь помітно тремтіли.

 — Ти впевнений, що вони готові, старий друже? — голос Айдена пролунав глухо, заповнюючи порожнечу кабінету. — Ми відправляємо їх у саму пащу безумства. Мій єдиний син… і дівчина, яка ще місяць тому не знала що існує магія. Ми кидаємо їх у жорна темряви.

Ельріх підняв погляд. Його зіниці світилися тьмяним, тривожним світлом.

— Так. Вони готові, Айдене, якщо можна до такого підготуватися. Але Лабіринт Забутих… він не б’є по обладунках. Він б’є в саму душу. Ти бачив, як вони дивляться одне на одного? Це більше не союз принца та берегині. Це щось набагато небезпечніше. Кохання в Лабіринті — це найвразливіше, що може бути, а може навпаки, найсильніше. Малакар обов’язково відчує цей зв’язок. Він може показати Кейну смерть Олівії, змусить Олівію повірити у зраду Кейна. Якщо їхня віра похитнеться хоча б на мить — темрява розірве їх.

Айден важко зітхнув, притиснувши долоню до холодної карти Некросу. Він подивився на свої пальці, що стискали край столу, відчуваючи, як важка золота корона тисне на скроні сильніше, ніж будь-коли за роки його правління. Бути королем означало мислити масштабами королівства, але цієї ночі він був просто батьком, який свідомо віддавав свій найцінніший скарб у жертву темряві.

 — Наші війська виступлять на світанку, — глухо сказав Айден. — Ми вдаримо по східному рубежу всією міццю . Це буде кривава битва, Ельріху. Я відправлю тисячі вірних драконів на смерть лише для того, щоб Малакар не відволікався на Лабіринт. Ми станемо їхнім щитом із плоті та крові. Я рятую життя свого сина та цієї дівчини ціною життів моїх підданих. Страшна плата за хиткий шанс.

 — Це єдина ціна, за яку можна отримати шанс потрапити до Лабіринту, — Ельріх повільно підвівся. Його постать у напівтемряві здавалася крихкою тінню.

 — Ми будемо тримати небо над ними тут, поки вони намагатимуться не дати йому впасти там, усередині. — Нехай боги вбережуть їх, — прошепотів король, дивлячись на вежу, де була кімната його сина. — Бо ми дали їм силу і зброю, але ми абсолютно безсилі дати їм захист від того болю, що чекає попереду.

Після тренування світ навколо ніби застиг у чеканні. Кожен звук — іржання коня, дзвін меча об меч на плацу — віддавався в голові тривожним дзвоном. Кейн наздогнав Олівію біля старих кам’яних сходів. Він не торкався її, але вона відчувала жар його тіла навіть крізь одяг.

 — Підеш зі мною в сад? — тихо спитав він.

 Дівчина не відповіла, лише мовчки кивнула. Сад зустрів їх дивним, майже неможливим у такий час спокоєм. Біле дерево розгойдувало гілками, осипаючи землю пелюстками, що нагадували сніг.

— Дивно, — прошепотіла Олівія, зупиняючись під квітучим віттям. — Тут усе так само, як у день мого приїзду. Квіти квітнуть, птахи співають… Світ ніби ігнорує той факт, що завтра його може не стати.

— Світ просто знає, що краса — це теж зброя, Олівіє, — Кейн підійшов ближче, дивлячись не на квіти, а на її профіль. — Ти боїшся?

 Олівія подивилася на свої руки, на кінчиках пальців яких ще жевріла зеленувата іскра магії .

 — Так. Раніше я боялася не впоратися з магією. Боялася підвести короля, Ельріха… тебе. А тепер мій страх інший. Він егоїстичний. Я боюся втратити те, що ми тільки-но знайшли . Цю тишу. Цей погляд. Кохання.