Розділ 38

Розділ 38

Ранок другого дня почався ще до того, як перші півні в околицях Цитаделі подали голос. Небо над замком було глибокого темно-синього кольору, що переходив у чорноту в зеніті, і лише на самому обрії тонка срібляста смуга, наче лезо бритви, натякала на близький день. Повітря було колючим, пронизаним передчуттям грози, хоча на небі не було жодної хмари. Таким самим було й повітря всередині кожного з них — намагічене, важке, сповнене тривоги.

Кейн не спав. Він не міг змусити себе заплющити очі, бо як тільки він це робив, темрява за повіками ставала занадто схожою на ту, що панувала в Некросі. Він стояв біля високого широкого вікна своєї кімнати, спершись руками на холодний камінь підвіконня. Його погляд був прикутий до горизонту. Там, далеко за межами ейдолонських полів, небо не було синім. Воно було попелясто-сірим, ніби сама реальність у тих краях гнила під впливом магії Малакара.

П’ять днів. Тепер уже чотири. Час витікав крізь пальці, наче сухий пісок. Кейн провів долонею по обличчю, відчуваючи жорстку щетину. Його думки, зазвичай чіткі й розважливі, як тактика бою, тепер нагадували збурений вулик. Вони поверталися до одного й того ж образу, не даючи йому спокою. Це не була карта битви, не силует Лабіринту і навіть не загроза від Малакара.

Це була Олівія. Він бачив її профіль у світлі тренувального майданчика, бачив її вперто стиснуті губи, коли вона намагалася підкорити собі непокірну землю. Вона була надто живою, надто справжньою для цього світу, що готувався перетворити все на попіл.

— Чорт… — Кейн тихо видихнув, і його дихання залишило ледь помітний слід на склі.

 Він ніколи не боявся смерті. Вона завжди була для нього лише ризиком. Але тепер у його житті з’явилося щось, що він не мав права втратити. І саме це лякало його більше за будь-якого ворога. Бо ворога можна перемогти. А втрату — ні. І цей факт робив його вразливим. Вперше в житті Кейн відчув, що бути людиною — це найважче випробування з усіх можливих.

Тренувальний майданчик цього разу зустрів їх не просто холодним вітром, а мертвим, неприродним мовчанням. Навіть птахи не наближалися до цього кам’яного кола. Тільки маленький вільшаник— вірний друг Олівії спостерігав мовчки за всім. Адже відчував , що відбувається щось важливе. Він залишався в королівстві поряд з дівчиною. Ніхто не жартував. Тайнер, який зазвичай мав у запасі гостре слівце, мовчки затягував ремені , перевіряючи кожну пряжку. Вальдер коротко кивнув Кейну, зосереджено крутячи в пальцях кинджал — його рухи були механічними, відшліфованими роками.

Ельріх стояв на своєму звичному місці. Він не став пояснювати правила. Він просто підняв руку, і простір навколо них здригнувся. Це не був туман. Це було  ніби миттєве переміщення в іншу реальність, створену магом. Гарна ілюзія. Світ Цитаделі зник. Замість кам’яних плит під ногами з’явилася волога земля з мохом. Стіни замку перетворилися на дерева-велетні, чиї крони губилися в непроглядній височині, закриваючи будь-який натяк на сонце.

Олівія здригнулася. Вона відчула, як її магія відгукнулася на це місце, але цей відгук був дивним — він був викривленим, наче вона намагалася почути голос землі через товщу води.

— Це… ілюзія, — прошепотіла вона, притискаючи руку до грудей. — Лише частково, — голос Ельріха пролунав звідусіль, наче шелест листя. — Сьогодні ви не просто захищаєтеся від фантомів. Сьогодні ви будете боротися зі своїми страхами. Лабіринт Забутих — це не звичайні коридори. Якщо ви не знайдете одне одного в темряві власних страхів, ви не знайдете виходу до Джерела.

І випробування почалося. Земля почала рухатися під ними, наче велетенська змія. Стежки вигиналися, дерева пересувалися, перекриваючи шлях назад. Кейн миттєво зреагував. Він схопив Олівію за руку, стиснувши її пальці так міцно, що це було майже боляче.

— Не відпускай, — коротко кивнув він. — Що б ти не побачила, не випускай мою руку. Вона кивнула, але вже через мить світ навколо них вибухнув спалахом сріблястого світла. Простір розсипався, мов дзеркало, по якому вдарили молотом.

Кейн відчув, як пальці Олівії вислизнули з його долоні.

 — Олівіє! — вигукнув він, кидаючись вперед, але врізався в густу, непробивну стіну колючого чагарнику, якого мить тому тут не було. Він залишився сам. Тиша була настільки глибокою, що чоловік чув власне серцебиття. Кейн обернувся — нікого. Ні Тайнера, ні Вальдера, ні Олівії. Лише дерева, що ставали дедалі ближче одне до одного.

 — Олівіє! — його голос прозвучав різко, майже з відчаєм.

 Нічого. Тільки тріск сухої гілки десь у хащах.

І тоді він відчув це. Не фізичний біль, а чорну, липку порожнечу в грудях. Це був страх, який він придушував роками — страх безсилля. Страх того, що він, великий воїн і командир, не зможе врятувати друзів і ту, хто стала для нього дорожчою за життя. Полум’я спалахнуло в його руках, але воно було не золотистим, як зазвичай, а тьмяним і рваним. Воно реагувало на його внутрішній хаос. І на мить дракону здалося, що полум’я згасне. Якщо він втратить контроль — згасне все.

 — Заспокойся… це лише тренування, — прошепотів він сам собі, намагаючись опанувати тремтіння рук. — Це лише ілюзія Ельріха. Але його мозок кричав про інше: Лабіринт буде в тисячу разів гіршим. Там не буде Ельріха, який зможе зупинити монстрів. Якщо він не впорається тут, він втратить її назавжди.

Олівія в цей час теж була сама. Вона опинилася на невеликій галявині, оточеній деревами, що нагадували застиглих у крику людей. Спочатку паніка накрила її, мов холодна хвиля. Дівчина звала Кейна, але ліс поглинав її голос. Вона сіла на землю, заплющила очі і змусила себе вдихнути. «Слухай землю», — повторювала слова мага. І тоді відчула, як під ілюзорним шаром лісу пульсує справжня магія . Глибоко-глибоко вона знайшла ту саму нитку, яка зв’язувала її з життям. І через цю нитку відчула Кейна. Він не був поруч, але його енергія — гаряча, бурхлива, злякана — віддавалася в її душі.

— Кейн… — це не було криком. Це був ментальний поклик. Вона не побігла крізь хащі. Бо вперше зрозуміла — справа не в тому, щоб знайти шлях. А в тому, щоб не загубити себе. Дівчина пішла за цим відчуттям тепла. Крок за кроком, ігноруючи голоси, що шепотіли її ім’я з тіней, ігноруючи привиди минулого, що намагалися заступити їй шлях. Коли ілюзія нарешті розпалася, вони стояли посеред майданчика. Задихані, з блідими обличчями. Стояли занадто близько — так, що чули подих одне одного. Кейн все ще стискав її зап’ястя, і цього разу він не поспішав його відпускати. Наче якщо відпустить — дівчина знову зникне. Його очі шукали в її очах підтвердження того, що дівчина справжня. Ельріх спостерігав за ними. Маг мовчав, і вперше в його погляді не було суворої критики. Ельріх бачив: вони знайшли шлях не завдяки силі, а через те, що Лабіринт намагатиметься знищити найпершим. Через кохання.