Розділ 37

Розділ 37

Ранок у кабінеті короля А´йдена здавався сірим попри світло сонячних променів яке пробивалося крізь вікно. На столі лежала карта, яка тепер виглядала не просто папером, а живою картинкою. Кожна чорна пляма на ній ніби пульсувала, захоплюючи нові й нові клапті Оріану.

Олівія зробила крок вперед, торкнувшись пальцями краю столу. Холод каменю допоміг їй втриматися в реальності.

— Лабіринт Забутих… — тихо повторила вона. — Що це насправді? І чому Джерело опинилося саме там?

Ельріх повільно підійшов до вікна, за яким у золотих променях сонця оживав Е´йдолон. Його силует на фоні ранкового сонця кидав тінь в кабінеті.

 — Джерело завжди було там, — почав він, не обертаючись. — Світ завжди тримався на рівновазі, гармонії. Ти ж розумієш, Олівіє,  Світло і Темрява — це дві сторони однієї монети. Раніше Темрява була природною. Вона була спокоєм ночі, часом для відпочинку землі, глибоким сном. Вона не несла смерті, лише тишу. Але те, що ми бачимо зараз у Некросі — це не природна темрява. Це хвороба. Пожирання всього живого.

Він повернувся, і його погляд став важким, похмурим.

— Джерело Життя — серце Оріану. Його чиста, незаймана іскра. Коли перша тінь Темряви торкнулася цих земель, сама магія світу завмерла. Джерело не померло — воно живе. Відчувши загрозу, Джерело почало створювати навколо себе захист. Земля здибилася, простір викривився, створюючи нескінченні коридори, щоб сховати чисту іскру життя від Темряви , від мага. Так народився Лабіринт.

Маг зробив паузу, підбираючи слова, які б не так сильно ранили.  — Але Малакар виявився хитрішим за саму природу. Він не зміг пробити стіни Лабіринту силою, не зміг пройти до Джерела , тому отруїв Лабіринт темними створіннями. Він наповнив ці коридори «забуттям» і спотворенням. Тепер Лабіринт — це дзеркало страху. Він витягує з твоїх думок найбільші страхи, твої помилки, твій біль, твою провину. Він робить їх реальними. І монстри… Олівіє, ті створіння, що зараз блукають Некросом, ніколи не належали нашому світу. Вони прийшли до нас з іншого світу.

Ельріх підійшов до карти й вказав на темні розломи.

— Це не вовки і не ведмеді. Це скупчення самого страху, одягнене в попіл. Малакар розірвав завісу між світами, випустивши те, що ніколи не мало знати світла сонця. Вони — пухлина на тілі Оріану. І єдиний спосіб випалити цю пухлину — це пробудити Джерело. Ми думали, що воно закрилося назавжди, що воно згасло. Але ти почула благання землі. Це означає, що Джерело ще бореться. І ми повинні допомогти йому якщо хочемо жити в процвітанні без монстрів.

 Ельріх важко зітхнув, провівши пальцями над темними плямами на карті. Його голос став ще тихішим, наче він ділився таємницею, яку сам боявся озвучити:

— Раніше все було інакше. Після того, як ми вперше відкинули монстрів назад, вони лишалися у Темних землях. Вони блукали наче звірі у клітці, і майже не виходили на полювання. Але зараз вони змінили тактику. Вони не просто гарчать із темряви , а нападають організовано. Звичайна магія, вогонь драконів чи сталь лише затримують їх. Ви можете розсіяти їхню плоть, але через годину вони відновляться знову, з’являючись із попелу ще лютішими. Це не просто вороги, це хвороба, яка щоразу повертається, доки не буде знищена повністю.

— Це означає, що Малакар знайшов спосіб підживлювати їх постійно, — додав він, дивлячись на Олівію. — Вони відчувають наближення магії Берегині. І що ближче ми будемо до Лабіринту, то менше вони нагадуватимуть диких звірів, а  більше — армію, що знайшла ціль, яку потрібно знищити.

— У нас мало часу, — порушив мовчання король А´йден. Він стояв біля каміна, і відблиски вогню робили його обличчя схожим на сувору маску. — Темрява насувається швидше, ніж кажуть звіти розвідки. Малакар хоче зупинити час, занурити світ у вічне марево, де ніхто не зможе йому протистояти. І почне з кордонів нашого королівства.

— Скільки часу в нас є насправді? — Кейн дивився прямо на батька. Його голос був твердим, але Олівія помітила, як напружилися його плечі.

— П’ять днів, — відповів А´йден. Пальці Кейна ледь помітно здригнулися — так, ніби він стримував бажання схопити щось, утримати, не відпустити. П’ять днів. У його голові це звучало не як термін, а як вирок. Не для нього — для неї. І це лякало сильніше, ніж будь-яка битва.

 — П’ять днів на підготовку. Якщо удача буде на нашій стороні. На шостий день ви повинні бути біля входу в Лабіринт. Це важке рішення, але єдине можливе. Ми з Ельріхом та армією вдаримо по східному флангу Некросу. Це буде відвертаючий маневр, кривава битва, яка змусить Малакара відвести очі від Джерела. Він думатиме, що ми йдемо на штурм його Вежі, і не помітить, як невелика група прослизне в тінь Лабіринту.

Кейн стиснув щелепи. Він чудово розумів, що означає «відвертаючий маневр». Це означало, що в Лабіринт підуть лише четверо. Без армії і без підкріплення. Четверо проти чогось, що навіть маги називають хворобою світу. І хоч він не сумнівався у своїй силі… вперше він подумав, що цього може не вистачити, щоб повернути їх усіх назад.

Ельріх зробив крок у центр кімнати, і повітря навколо нього ніби застигло від магічного тиску.

— Ви повинні навчитися діяти як одне ціле, команда. У Лабіринті не буде «принца» чи «берегині». Буде лише команда. Якщо ви розійдетеся хоча б на крок — Лабіринт поглине вас по одному. Ваша згуртованість — це єдиний шанс, що ілюзії не зможуть розбити  вас миттєво.

 На цьому й закінчили. Дракони пішли на майданчик, Олівія до себе переодягнутися в зручний одяг для тренувань.

Тренувальний майданчик Цитаделі зустрів їх різким, колючим вітром, що приносив запах гір та далекої грози. На великому кам’яному колі не було нікого, крім них п’ятьох. Ельріх стояв на узвишші, його плащ тріпотів на вітрі, мов крила величезного крука.

— Сьогодні ви будете вчитися відчувати одне одного не бачачи, — пролунав голос мага, підсилений магією. — Очі — це найлегший шлях до обману. У Лабіринті вони стануть вашими ворогами.