Розділ 36

Розділ 36

Темні землі Некросу згасали, небо висіло над землею важким, тьмяним склепінням, ніби хтось колись намагався його запалити — і передумав. Світло не проникало сюди повністю, лише розчинялося у густому повітрі, що пахло попелом і чимось гірким, майже металевим. Земля під ногами тріскалася, наче стара кістка. Колись тут були ліси — тепер лише чорні, скручені стовбури тягнулися до неба, ніби руки тих, хто просив порятунку… і не отримав його.

Попіл падав постійно. Він не кружляв, а опускався рівно, повільно, наче знав, куди саме має лягти. І якщо прислухатися — можна було почути шепіт. Не слова, не голоси, а відлуння пам’яті землі, що вмирала.

І серед цього мертвого шепоту височіла Вежа Малакара. Вона була неприродною. Надто гострою та чорною. Вежа не просто стояла — вона ніби проростала з самої рани світу. Її вершина губилася в тумані, а стіни здавалися живими — інколи по них пробігали хвилі тіні, наче щось велике й темне рухалося всередині каменю.

Усередині світ був ще гіршим. Лабораторія Малакара не мала чітких меж. Простір тут ламався, викривлювався. Повітря було важким, насиченим магією, яка втратила форму й сенс. У центрі стояв він— Малакар. Його силует здавався тоншим, ніж раніше, наче сама реальність поступово стирала його. Шкіра зблідла, а очі більше не належали людині. Вони світилися темрявою, як провалля.

Його руки рухалися в повітрі, креслячи фіолетові символи, що зависали, ламаючись і перекручуючись. Перед ним висіла проєкція Олівії — тремтливий відбиток, вирвана частка її сили.

 — Ти навіть не розумієш, що носиш у собі, — прошепотів маг небезпечно спокійно. — Вони називають це життям. Але життя — це нескінченний цикл втрат! Любов — лише для дурнів, які вірять в казки!

Він заплющив очі і побачив у своїй уяві: світ без руху, де люди не старіють і не плачуть. Світ ідеальної тиші.

 — Ти даси мені це. Твоя сила стане основою для створення мого світу. Я зупиню час. Я зроблю світ… досконалим.

Позаду нього в тіні стояла Морана. Її серце билося швидко, сповнене жаху за того, кого вона кохала.

— Коханий… подивись навколо, — тихо сказала вона, роблячи крок вперед. — Це не порятунок. Це вмирання. Ти знищуєш те, що колись хотів захистити. Він повільно повернувся. Його погляд був холодним, чужим.

 — Я вже захистив. Вони просто ще не зрозуміли.

Він змахнув рукою, і проєкція зникла. Морана відчула, як щось у ній ламається. Вона дивилася на його спину і думала: «Як мені врятувати тебе, коханий? Чи є в цій дівчині та іскра, що поверне тебе мені, чи вона стане твоїм порятунком?» Надія була крихкою, але Морана вперше відчула, що шлях Олівії — це, можливо, і її єдиний шлях до спасіння Малакара.

Е′йдолон прокидався інакше. Тут світанок не просто приходив — він розквітав, ковзаючи по кришталевих шпилях і виграючи на срібних обладунках вартових. Повітря було чистим і живим. Весна радувала всіх своїм різноманіттям квітів.

На тренувальному майданчику лунав сміх, який розрізав ранкову тишу.

— Кейне! — Тайнер, дракон із вогненною шевелюрою, врізався в принца, обіймаючи його так, що лати загриміли на всю округу. — Ти живий! І навіть не поранений після всіх тих звісток про тебе!

 — Радий тебе бачити теж, старий друже, — видихнув Кейн, намагаючись відновити дихання після «дружніх» обіймів.

Вальдер, витончений і спритний, обійшов їх, уважно придивляючись до Кейна. Його очі кольору грозового неба помічали кожну дрібницю.

— Подивися на нього, Тайнере. Він змінився. Раніше в його погляді була лише крига й обов’язок. Тепер там… щось інше.

— Та ні! — фиркнув Тайнер, підморгнувши. — Просто наш принц закохався! Ану зізнавайся, хто ця відчайдушна красуня, що полонила серце могутнього дракона?

Кейн зітхнув, але в кутиках його губ заграла ледь помітна посмішка.

 — Ви серйозно?

 — Абсолютно, — кивнув Вальдер. — Очі видають. Ти дивишся на вежі так, ніби там схований увесь твій світ.

 Кейн на мить замовк, і його погляд став серйозним.

 — Вона… Берегиня.

 Сміх миттєво зник, Тайнер і Вальдер перезирнулися.

 — Ого… Ти пам’ятаєш про прокляття? — тихо сказав Тайнер. — Це вже не просто історія про кохання. Це доля всього Оріану.

— Її магія… — додав Кейн, дивлячись на вершини гір. — Вона змушує моє полум’я співати. Я відчуваю її навіть зараз, коли вона ще спить.

— Це серйозно. — Вона твоя істинна?

 — Так. Я це відчуваю серцем.

 — Тоді чому такий похмурий? Невже не зізнався ще?

 — Ні. Думки про прокляття не дають спокою.

 Друзі переглянулися і щоб відволікти принца від думок про прокляття, навперебій почали давати принцу поради як краще зізнатися дівчині в коханні.

Олівія прокинулася різко, наче від поштовху. Її дихання було важким, серце калатало об ребра.

— Прокидайся… — голос батька все ще вібрував у кімнаті. — Час іде… Попіл уже тут… Лише Джерело…

Дівчина сіла в ліжку, притиснувши руку до грудей. Срібний метелик на столику пульсував тривожним світлом. Це був не просто кошмар. Це був крик про допомогу від самої землі. Вона відчувала, як коріння дерев задихається під шаром сажі.

 — Я повинна сказати їм. Прямо зараз.

За сніданком панувала напружена тиша. Олівія виглядала блідою, майже прозорою в променях ранкового сонця. Кейн сидів поруч, напружений, як струна.

 — Ти щось бачила, — тихо сказав Ельріх, відставляючи чашку з чаєм. Вона кивнула, дивлячись у порожнечу.

 — Це був не просто сон. Батько сказав, що темрява поширюється. Малакар хоче знищити все живе, занурити світ в нерухому тишу. І є лише один шанс зупинити це.

Усі завмерли. Олівія підняла погляд, і в ньому спалахнула рішучість Берегині.

— Джерело. Воно чекає.

— Яке джерело? Ви про що? — допитувалася Іллі. Але їй ніхто не відповів.

Після сніданку дівчинку забрала мама, інші перейшли до кабінету короля. Олівія була настільки занурена у власні думки, що навіть не помітила, як до кабінету увійшли двоє драконів. Вона не звертала на них уваги, аж поки маг не заговорив. Ельріх повільно закрив стару книгу в обкладинці з драконячої шкіри.