Розділ 30

Розділ 30

Наступного ранку природа Ейдолону постала перед ними у всій своїй неймовірній величі. Прокинувшись від співу «срібних» дроздів, чиї трелі нагадували передзвін тонкого кришталю, вони вмилися в гірському струмку. Вода в ньому була настільки прозорою, що здавалося, рибки з райдужною лускою плавають просто в повітрі. Снідали солодкими лісовими ягодами, що наповнювали тіло дивною бадьорістю та силою.

Коли вони вирушили далі пішки, Олівія не втомлювалася дивуватися красі природи, яка їх оточувала. Скелі навколо були не просто сірим камінням — вони складалися з обсидіану, кварцу та слюди, що виблискували на сонці всіма відтінками фіолетового, золотого та глибокого синього. Між скелями росли дерева з корою, міцною наче шкіра дракона, і листям, що шелестіло на вітрі, наче тисячі дрібних дзвіночків. Це був світ, де сама земля була дорогоцінною. Проте виснаження після Темних земель незабаром далося взнаки — кроки дівчини стали повільними, вона почала спотикатися на гострих уламках каміння.

— Тобі потрібно берегти сили, принцесо. Попереду ще довгий шлях, а ти виглядаєш так, наче впадеш від подиху вітру, — сказав Кейн з тією особливою турботою, яку він намагався приховати за суворістю.

 Його постать почала розмиватися в золотому мареві, повітря навколо завібрувало від жару, і за мить перед нею знову стояв величний золотий дракон.  Очі-озера дивилися на неї з добротою та терпінням. Дівчина забралася на дракона і вони полетіли.

Цей політ був іншим. Тепер Олівія бачила справжнє величне королівство. Під ними розкинулися бездонні прірви, на дні яких вирували ріки, і високі плато, де паслися дивовижні звірі — сріблясті олені з рогами, що світилися в тіні скель. Кришталеві водоспади падали з висоти тисяч ліктів, розбиваючись на мільярди дрібних веселок. В небі їм зустрічалися інші дракони — величні ящери різних кольорів. Їхній гучний, вітальний рев змушував повітря вібрувати, а Олівію — міцніше притискатися до теплої, міцної луски Кейна, відчуваючи його могутнє серцебиття під своїми долонями.

Замок з’явився раптово, наче виріс перед ними. Золота Цитадель — диво архітектури, висічене прямо на виступі гігантської білої скелі, що височіла над усім світом. Високі вежі, увінчані шпилями з чистого золота, пронизували хмари, а вікна-розетки відбивали сонце так яскраво, що здавалося, ніби в горах запалили ще одне світило. Тераси замку були засаджені садами, які з висоти здавалися яскравими плямами фарби на білому полотні каменю.

Коли вони приземлилися на величезній площі, викладеній світлим каменем, Кейн знову став людиною. Він обережно підхопив Олівію на руки, щоб дівчина не впала . В цей момент світ навколо перестав існувати. Їхні погляди зустрілися — фіалка та золото злилися в один довгий, нескінченний момент. Дівчина відчула таку потужну хвилю тепла та кохання, що миттєво відвела очі, відчуваючи, як зрадницький рум'янець заливає її щоки. Вона попросила опустити її, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

Разом вони рушили нескінченними коридорами. Принцеса бачила багатство, про яке у Валорії могли тільки мріяти: підлога була викладена мозаїкою з бурштину та лазуриту, що утворювали цілі картини з історії світу. Стіни прикрашали гобелени, нитки яких були виткані з самого сонячного світла . Але її погляд постійно повертався до Кейна — він йшов поруч, гордий і вільний, нарешті вдома, і саме його присутність була для неї справжньою опорою в цій новій, незнайомій величі.

У великій тронній залі, де повітря було напоєне солодким ароматом сандалу, рідкісних смол та стародавньої магії, їх чекали король Айден та королева Міріель. Зала була такою великою, що її стеля здавалася  дуже восоко , а сонячні промені падали зверху рівними стовпами світла.

Поруч із троном стояв чоловік, який одразу прикував увагу Олівії. Це був маг Ельріх. Попри свій статус хранителя знань, він зовсім не виглядав сивочолим старцем. За людськими мірками це був міцний чоловік років п’ятдесяти, з вольовим, наче викуваним з бронзи обличчям та коротким темним волоссям з легкою благородною сивиною на скронях. Його справжній вік видавали лише неймовірно глибокі, спокійні очі, в яких, здавалося, застигли віки спостережень за світом. Це був той самий маг, якого король Айден врятував багато років тому, знайшовши на кордоні з Темними землями, і відданість у погляді Ельріха була сильнішою за будь-які слова.

Зустріч була сповнена емоцій, які важко було стримати. Олівія, намагаючись триматися гідно, як і належить принцесі, розповіла про підступи Даріна, про те, як Кейн став її  рятівником. Айден слухав, і його обличчя кам’яніло від люті — він не терпів зради, особливо зради тирана. Було вирішено без жодних вагань: Олівія залишається під надійним захистом крил Ейдолону. Тут вона була не просто гостею, а символом надії для обох королівств.

Кейн поводився надзвичайно обережно, наче боявся сполохати дику пташку. Він жодним словом не прохопився перед Олівією про те, що вона — його істинна пара. Він знав, як сильно вона налякана, як її душа зранена подіями у Валорії, і не хотів, щоб вона відчувала себе зобов’язаною бути з ним через магію крові чи давні пророцтва. Він хотів, щоб вона полюбила його за те, ким він є насправді, через власні поклики серця, а не через веління долі.

Коли дівчину відвели до її покоїв — просторих кімнат із величезними панорамними вікнами, що виходили на гірські піки та сади, — Кейн залишився з батьком та магом наодинці. Атмосфера в залі миттєво змінилася, стала густою та напруженою. Після того як двері за принцесою зачинилися, у тронній залі запала важка тиша. Король Айден жестом запросив сина та мага до свого приватного кабінету — місця, куди не заходив жоден слуга без особливого дозволу. Тут пахло сандалом та відчувався відгомін сильної магії, що пронизувала стіни.

— Сідай, сину, — голос Айдена став м'якшим, але в ньому все ще відчувалася сталь. Він підійшов до масивної карти світу, де золотими нитками були прокладені магічні шляхи. — Ти привів не просто дівчину. Ти привів Берегиню і Дарін не відступиться просто так. Для нього вона — ключ до абсолютної влади над Валорією.