Розділ 28

Розділ 28

Вітер стих. Світ ніби затамував подих разом із ними. Кейн зупинився і довго дивився на свої руки — мозолисті руки охоронця. — Олівіє, щоб знати "куди", ти маєш знати "хто" я. Адже я не просто охоронець. — Я — не той, за кого ти мене приймаєш…  —Я — дракон. Наслідний принц Ейдолону .

Запала тиша . А потім Кейн розповів, як боявся , що дівчина не побачить його справжнього серед усіх тих принців.

— Я боявся, що ти побачиш у мені ще одного зарозумілого принца.

 Олівія на мить завмерла. Її погляд ковзнув по його обличчю, ніби вона намагалася знайти в ньому щось нове… щось небезпечне. Але не знайшла. Дівчина підійшла ближче, беручи його обличчя у долоні.

 — Ти не зарозумілий. Ти єдиний серед усіх побачив мене справжню. Це Дарін прагне влади й поклоніння , а ти зовсім інший. Якщо ти дракон — це може бути цікаво. Я ще не бачила драконів. Покажеш, який ти?

 — Покажу. Але давай вийдемо з Темних земель. І вони вирушили. Як тільки перетнули кордон, Кейн попросив Олівію відійти подалі від нього і почалося перетворення. Повітря навколо нього раптом стало густим і гарячим, наче вони опинилися біля жерла вулкана. Простір почав викривлятися і Олівія бачила, як його постать розмивається, охоплена золотавим маревом. Почувся низький, вібруючий звук — це не був людський голос, це був голос самої стихії. Його тіло вигнулося, ніби щось древнє всередині нього нарешті вирвалося на волю, тіло почало стрімко змінюватися, одяг зник, а під золотою лускою  перекочувалися м’язи, наче живі гори. Зі спини з оглушливим тріском, що нагадував розривання важкого шовку, вирвалися крила. Вони були величезними, напівпрозорими на краях і міцними в основі. Дракон розправив їх, закриваючи собою небо . Його хвіст, вкритий гострими шипами, ударив по землі, висікаючи іскри з каміння. Коли він повернув голову до Олівії, вона побачила очі — величезні озера розплавленого золота, в яких відбивалася вічність. Це було страшно і прекрасно водночас. Це була велич, перед якою хочеться впасти на коліна, але Олівія відчула лише неймовірне захоплення.

Дівчина підійшла ближче і торкнулася його сяючої луски. Раптом в голові пролунав низький, вібруючий голос:

— Хочеш політати?

 — Так, так! — прошепотіла вона.

Дракон слухняно опустив крило, пропонуючи залізти по ньому, наче по живому трапу. Дівчина не роздумуючи видерлася йому на спину, відчуваючи під собою неймовірну силу, що пульсувала жарким теплом.

— Тримайся міцніше, Берегине, — знову пролунало в думках.

Дракон відштовхнувся могутніми лапами від землі, змахнув крилами і почав злітати. Поштовх був настільки потужним, що в Олівії перехопило подих. Земля миттєво провалилася вниз, перетворившись на крихітну цятку. Вітер бив у обличчя, намагаючись скинути її, але за мить її оточив магічний кокон . Луска дракона була гладкою і зручною, наче спеціально створеною для її долонь. З кожним помахом крил вона відчувала емоції Кейна. Це був вибух чистого захвату. Він нарешті не був рабом, не був охоронцем, не був тінню. Він був Королем Неба. Олівія заплющила очі і побачила світ його зором: вона бачила теплові потоки, що піднімалися від скель. Їхні душі сплелися: її світло Берегині живило його полум'я, а його вогонь давав їй силу не боятися висоти. Вони були єдиним цілим і летіли назустріч свободі.

Ще деякий час вони летіли , потім спустилися в приховану долину, де природа ще зберегла свою первісну красу. Приземлення в долині Ейдолону було схоже на повернення з холодного небуття до самого серця життя. Коли могутні лапи дракона м’яко торкнулися смарагдової трави, Олівія відчула, як по землі пройшла хвиля тепла — жива магія гір, яка не спалювала, а живила кожну клітину її втомленого тіла. Він тріумфально склав величезні крила, і його золотисте тіло почало огортатися знайомим маревом. Кейн прийняв людську подобу, одяг магічно відновився, але його шкіра ще довго випромінювала м'яке золотаве сяйво, наче він увібрав у себе частину сонячного світла під час польоту.

Олівія була в захваті від польоту. І хоч спочатку вона тремтіла наче осиковий листочок, та згодом раділа, як мала дитина.

 — Вау! Це було так…. Так , що аж дух перехопило. — Я хочу ще! Покатаєш?

Чоловік сміявся, спостерігаючи за нею. Його зазвичай суворе обличчя нарешті розгладилося. В очах зникла та вічна напруга, яку вона бачила у Валорії.

 — Не звикай занадто сильно до «катання», принцесо, — жартував він, розпалюючи багаття одним лише клацанням пальців. З його рук зірвалася іскра істинного, первісного полум'я, яке миттєво охопило сухі гілки, що пахли смолою. — Дракони — істоти горді. Ми не возимо пасажирів просто так. Тобі пощастило, що в тебе є «свій» дракон.

Олівія зробила вигляд, що образилася, хоча в її фіалкових очах танцювали бешкетні іскри. Вона демонстративно закопилила губу й відвернулася до вогню, насолоджуючись його затишним тріскотом. — Ах, ось як? «Просто пасажир»? Добре, пане Наслідний Принце. Коли ми доберемося до твого палацу, я знайду собі іншого дракона — можливо, більш ввічливого, який не буде нагадувати мені про свій «статус» кожні п’ять хвилин!

Кейн на мить застиг, а потім у два кроки наздогнав її, підхопив на руки і закружляв над галявиною. Її дзвінкий сміх розлетівся долиною, наче срібні дзвіночки, лякаючи дрібних сяючих пташок, що ховалися в гущавині.

 — Навіть не думай про це, Олівіє! Жоден крилатий в Ейдолоні не посміє навіть поглянути на тебе, поки я поруч. Ти — під моїм захистом. Назавжди.

 Дівчина подивилася в його золотисті очі і завмерла заворожена їхнім сяйвом.

— Та не палахкоти так, не буду я нікого шукати, мені і тебе достатньо.

 Олівія повернулася в кільці його рук і почала розглядати галявину. Смарагдова трава під ногами не просто пригиналася, а м’яко пружинила, наче живий оксамит. Квіти тут були дивовижні: великі бутони, схожі на кришталеві чаші, при дотику розкривалися й підсвічувалися зсередини пульсуючим блакитним вогнем. Після сірих, задушливих туманів Темних земель це світло здавалося їй рідким золотом, розлитим по смарагдовому полотну. Повітря було настільки чистим, що кожен вдих відчувався як ковток прохолодного нектару з ароматом хвої, талої води та диких лілій.