Розділ 27

Розділ 27

Темні землі не були звичайною пусткою чи занедбаним краєм, куди ніколи не зазирало сонце. Це було місце, де сам час, зупинився в жахливому, нескінченному заціпенінні й перетворився на вічний, ледь чутний стогін. Коли Кейн та Олівія, залишивши позаду останні сліди цивілізації, заглибилися в густий сірий туман, дівчина відчула, як повітря навколо стискається, тисне на груди, ніби невидима крижана рука повільно здавлює її серце.

Тут не було звуків птахів, не було шелесту листя чи звичного дзижчання комах — лише важка, в’язка вібрація, що виходила з самої понівеченої землі. Туман липнув до шкіри, наче саван, приносячи з собою запах гарі та забуття і кожен крок здавався тортурою, що вимагала нелюдських зусиль. Олівія дивилася на горизонт. Брудне сіре небо зливалося з такою ж сірою, мертвою землею.  Думки повільно згасали, поглинуті безмежною, голодною порожнечею. Олівія торкнулася долонею попелястої, потрісканої поверхні землі. Земля під її долонею здавалося, кричала. Це був беззвучний, але оглушливий крик мільйонів життів, міст, що розсипалися на пил, садів, які ніколи більше не розквітнуть.

— Кейне... — голос Олівії здригнувся, зриваючись на шепіт. — Ти чуєш це? Вона страждає. Хто міг зробити таке з цілим краєм?

Кейн зупинився поруч із нею, його зазвичай непроникне обличчя зараз виражало глибоке страждання.

 — Це місце благає про спокуту, Олівіє. Ця земля не вмирає, вона ніби застигла, і чекає того, хто зможе вдихнути в цей попіл вогонь нового життя. Вогонь, який гартує, а не руйнує.

Тієї ночі вони зупинилися в неглибокій печері. Кейн розпалив маленьке багаття, але навіть його світло здавалося тьмяним у цій пітьмі. Коли втомлена Олівія нарешті заснула, її свідомість провалилася в інший світ.

Їй снилася ця сама земля, але вона була невпізнаваною. Сонце заливало золотом безкраї поля диких квітів, чий аромат був настільки густим, що його можна було відчути на смак. Смарагдові ліси шуміли від співу тисяч птахів, а ріки несли чисту, прозору, наче діамант, воду. Олівія бачила міста — величні білокам'яні вежі, де люди жили в гармонії з магією. Діти сміялися на площах, а граційні тварини, подібні до золотих оленів, виходили з лісів, не боячись людських рук. Це був світ, де магія пронизувала кожен листок, кожен подих вітру.

Олівія бачила себе посеред цього раю. Вона не була принцесою у вишуканій сукні — вона була частиною цього світу, босоніж ступаючи по траві, яка лоскотала ноги і віддавала приємним теплом. Повітря було настільки чистим, що кожен вдих здавався ковтком прохолодного джерела. Поруч пробігали діти, чий сміх переливався, наче срібні дзвіночки, а над головами пролітали дивовижні птахи з пір’ям, що змінювало колір від смарагдового до ніжно-блакитного.

Раптом вона помітила маленьку дівчинку, яка протягнула їй квітку — білу лілію з золотою серцевиною . Коли Олівія взяла її, в ту ж мить сонце затягнуло брудною пеленою, небо почало вицвітати. Перша тінь з’явилася на самому краю обрію — маленька чорна пляма, що розросталася, мов чорнило на воді. З цієї темряви вийшли перші монстри — викривлені істоти з диму та гострих кігтів, що не мали облич, лише голодні роззявлені пащі і там, де вони проходили, квіти миттєво чорніли і розсипалися попелом. Квітка в її руках теж зів’яла за частку секунди, перетворившись на попіл. Світ навколо почав здригатися, сміх дітей та дорослих змінився криками. Величні білокам'яні вежі тріскалися, наче яєчна шкаралупа. Олівія бачила, як земля під їхніми ногами втрачала колір, перетворюючись на той самий сірий пил, по якому вони йшли вдень. Це було не просто завоювання, це було поглинання самої душі , знищення всього живого.

Олівія бачила, як монстри без облич торкалися людей, і ті перетворювалися на статуї з попелу, що розсипалися від найменшого подиху вітру, вона спробувала закричати, але горло наповнилося сірим пилом. Останнє, що вона побачила уві сні — як золотий олень впав на коліна, і його сяйво згасло, поглинуте ненажерливою тінню і навколо виріс лабіринт.

 Поки вони стояли на порозі визнання, за сотні миль звідти, у серці найтемнішої вежі, за ними спостерігали очі, сповнені темряви. Малакар дивився у чашу з темною водою, де відображалися дві постаті серед сірого пилу. Його пальці, схожі на кігті, стиснулися, випускаючи цівки чорного диму — він прагнув вирвати серце дракона вже зараз.

— Не поспішай, — пролунав поруч вкрадливий, наче шелест сухої трави, голос Морани. Вона поклала тонку руку на плече мага.        — Нехай ідуть. Темні землі лише загартують її магію, а страх і любов змусять її силу розквітнути так, як не зможе жодне навчання. Вона повинна стати сильною, Малакаре. А Кейн... він лише той, хто веде нашу жертву прямо до вівтаря. Ще не час для болю. Час для очікування.

Малакар неохоче розтиснув кулак, і тіні навколо Кейна та Олівії, що вже готувалися до стрибка, слухняно завмерли, зливаючись із попелом під їхніми ногами.

Олівія прокинулася в холодному поту. Багаття майже згасло, лише Кейн сидів поруч, не стуливши очей, його рука лежала на руків’ї меча.

 — Вони забрали все, Кейне, — прошепотіла дівчина, притискаючись до нього. — Я бачила, як все починалося. Це було так прекрасно... і так швидко все зникло.

 — Олівіє, не хвилюйся, поспи ще трошки. Завтра в нас важкий день.

 — Я знаю, — дівчина дивилася на нього і тремтіла.

— Не бійся, я поруч. Йди до мене, я тебе зігрію.

 Дівчина притулилася до чоловіка, поклала голову йому на плече і відчула тепло та затишок навіть в цих мертвих землях. Він на мить завмер, а потім міцно обійняв дівчину. Заколисана  спокійним биттям його серця Олівія заснула. Кейн не заплющував очей, він  охороняв сон дівчини. Для нього це було незвичним. Ні до кого він не мав таких почуттів. Роками він вчився ховати своє справжнє "я" за маскою охоронця, майстра артефактів. Кожен удар меча був для нього способом виплеснути лють дракона, що клекотала в крові. Він дивився на вогонь багаття і бачив у ньому не просто дрова, що згорали, а відображення власної душі. Він знав, що Олівія — єдина, хто не бачить у ньому просто захисника, вона бачила людину. І саме це змушувало його серце битися швидше, розганяючи по жилах вогонь, який він так довго намагався загасити. "Дім, — подумав він, вдихаючи аромат її волосся, — це не стіни. Це той, заради кого ти готовий спалити цілий світ".