Розділ 26

Розділ 26

Олівія бігла крізь нічний ліс, задихаючись від крижаного болю, що пульсував у зап’ястях. Кожен удар серця відгукувався металевим дзвоном у вухах — срібні ланцюги, викувані магами Озерного краю, «пили» її сили з ненаситною жадобою. Вони чітко відчували близькість Темних земель — місця, де будь-яка жива іскра ставала здобиччю для вічного голоду порожнечі. Срібло ставало дедалі холоднішим, воно вгризалося в шкіру, намагаючись заморозити саму душу Берегині. Кожен крок віддавався слабкістю в колінах, а сукня, роздерта об терни, чіплялася за гілки, наче сам ліс, отруєний магією озерників, намагався схопити її та повернути назад, у золоту, але смертельну клітку Даріна.

Коли позаду пролунав перший гнівний крик принца: «Шукайте її! Вона не могла піти далеко! Випаліть тут усе, але знайдіть Берегиню!», Олівія зрозуміла — її внутрішнє світло майже згасло, все навколо ставало розмитим. Побачивши попереду тінь велетенського старого дуба, чиє коріння нагадувало вузлуваті лапи могутнього створіння, вона вирішила, що це її останній притулок. Принцеса впала у глибоку нішу між корінням, намагаючись буквально втиснутися в землю, стати її частиною. Їй було страшно і так холодно, ніби сама смерть уже торкнулася її плеча, а ланцюги на руках ставали дедалі важчими, притискаючи її до шорсткої, загрубілої кори.

Тим часом у таборі озерників панував справжній хаос. Маги Даріна, звиклі до чистих залів та покірної стихії води, хаотично випалювали кущі блакитним вогнем. Це полум’я було потворним: воно не давало тепла, не тріщало затишно, лише випромінювало мертве, фосфоричне світло, від якого тіні ставали довшими й гострішими.

Саме в цей момент Ліна, служниця, що ще вчора з удаваною солодкістю в голосі клялася Олівії у вірності, зрозуміла — її план   «збагачення» дав тріщину, яка ось-ось поглине її саму. Вона стояла біля порожньої карети, судомно стискаючи в кишені мішечок із золотом. Кожна монета, обіцяна Даріном за стеження, тепер здавалася розпеченим шматком вугілля, що пропалює тканину. Ліна бачила, як обличчя принца, зазвичай бездоганне й холодне, перетворилося на потворну маску люті. Вона вірила в його всемогутність, доки не відчула, як саме повітря навколо згустилося від сторонньої, дикої та неймовірно могутньої сили.

Служниця відступила в глибоку тінь, щойно почула низький, розкотистий гуркіт магії, від якого здригнулося коріння дерев. Це не була магія озерників — це був живий, первісний жар дракона, що прийшов забрати своє. Зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, Ліна не відчула ні каяття, ні жалю за зраджену принцесу. У її душі панував лише тваринний страх за власну шкіру. Коли гвардійці, яких підганяв криками принц Дарін, кинулися вглиб лісу, вона зірвала з плечей дорогу шовкову накидку — символ своєї нової «посади» — і пірнула в найтемніші хащі. Зрадниця втікала навмання, не розбираючи дороги, сподіваючись лише на те, що темрява поглине її раніше, ніж розлючений дракон помітить її слід. Вона зникла безшумно, залишивши по собі лише запах дешевих парфумів та порожнечу зради.

 В лісі раптом над головою Олівії, що вже почала занурюватися в забуття, почувся знайомий, стрімкий шурхіт крил. Вільшаник! Крихітна пташка, яку вона відправила до Кейна з останньою надією, повернулася, але не сама. За нею, розриваючи нічну тишу важким диханням та кроками, від яких займалася суха трава, рухалася постать, що випромінювала абсолютну лють.

Кейн не просто йшов — він проривався крізь хащі, і здавалося, дерева самі відступали, жахаючись його вогню. Його очі світилися не людським світлом, а розплавленим золотом, а повітря навколо нього викривлялося від жару, створюючи ілюзію тремтливого марева. Він відчував Олівію кожною клітиною тіла; її слабке серцебиття відлунювало в його голові, наче згасаючий заклик про допомогу. Кейн діяв швидко: доки маги Даріна марно нишпорили в кущах, засліплені власною холодною магією, він уже знав, де ховається його Берегиня.

Вільшаник видав радісну, пронизливу трель і каменем упав униз, до підніжжя дуба, вказуючи на дівчину. Кейн вискочив на галявину саме в ту мить, коли перші гвардійці почали продиратися з протилежного боку.

 — Я знайшов тебе, — промовив він.

Цей голос став для Олівії кращим за будь-яку симфонію. У ньому була не просто обіцянка захисту — у ньому була сила, здатна розірвати кайдани самої долі.

Кейн підхопив її на руки, наче вона важила не більше за пір’їнку. Один короткий удар його обсидіанового ножа, наповненого чистим гнівом дракона, — і срібні окови, які не могла взяти жодна пилка, жодне закляття розлетілися на тисячі дрібних скалок. Олівія відчула, як тепло Кейна миттєво проникає під шкіру, витісняючи магічний холод. Полювання закінчилося.

— Йди до мене! Тримайся за гриву! — скомандував він, свистом підзиваючи свого вороного коня, який слідував за власником.

 Дарін, вискочивши на галявину і побачивши їх разом, закричав так, ніби його самого вдарили ножем. Його випещений світ ілюзій розсипався на друзки. Принц випустив чергу крижаних списів, але Кейн лише виставив руку вперед утворюючи щит. Між ними виникла стіна з магічного вогню — списи танули в польоті, не досягаючи своєї цілі і це ще більше злило Даріна. Дракон заскочив у сідло, посадивши Олівію попереду себе та міцно притиснувши до грудей.

— Стріляйте! Стріляйте в коня! — верещав Дарін, остаточно втрачаючи людську подобу.

 Гвардійці почали хаотичну стрільбу з арбалетів, але Кейн спрямував потік істинного вогню назад. Вогняний вихор піднявся до самого неба, засліплюючи ворогів та випалюючи все навколо них. Дорога на Валорію була відрізана озерниками, тому Кейн спрямував коня в єдиний вільний бік — у похмуру, сіру безвість Темних земель.

Коли копита коня вдарили по попелястому ґрунту, де не росла навіть трава, Олівія здригнулася. Це було місце абсолютної тиші, небо тут здавалося важким куполом із брудного свинцю, ще трошки й вони перетнуть кордон Темних земель. Позаду залишився крик Даріна, який безсило метав блискавки на самому кордоні, не наважуючись зробити жодного кроку в туман, що роз'їдав його чари. Озерний принц залишився стояти там, де закінчувалося життя, дивлячись, як порожнеча збирається поглинути його здобич.