Розділ 25

Розділ 25

Вечеря, яку принесли за наказом Даріна, так і стояла на лаві в кутку карети. Запах запеченої дичини та пряного вина, який мав би здаватися апетитним, тепер викликав у Олівії лише нудоту. Вона нерухомо сиділа на сидінні, напружено прислухаючись до того, як за дверцятами карети лунають важкі кроки варти та грубий сміх магів. Сміх, який нагадував їй про нещодавнє приниження Даріна в лісі.

Спогад про дикого кабана, що змусив «великого мага» здригнутися від страху, став для неї джерелом несподіваної сили. Олівія зрозуміла: Дарін боїться всього того, що не може контролювати. Він боїться хаосу, боїться природи, боїться всього, що не вкладається в його витончені  фальшиві ілюзії. Якщо дика тварина змогла посіяти таку паніку серед його елітних гвардійців, то  на що здатна  вона, якщо нареші перестане боятися власної сили?

— Я не буду твоєю іграшкою, — тихо прошепотіла дівчина в порожнечу карети, відчуваючи, як у грудях розгорається гаряче полум'я.

Вона подивилася у віконце, крізь яке було видно нічне небо та верхівки дерев лісу, що підступав майже до самої карети. Повітря було важким, намагніченим близькістю Мертвих земель, але Олівія відчула в ньому щось інше. Це був наче заклик. Ліс не просто шумів від вітру — він чекав на неї, як стара нянька чекає на дитину, що нарешті зважилася зробити перший крок.

Принцеса опустилася на коліна на холодну підлогу карети . Вона заплющила очі й спробувала зробити те, що Кейн колись під час тренувань називав «слухати серцем». Олівія  потягнулася своєю свідомістю вниз, крізь дошки у найтемніші щілини. Сріблясті ланцюги на зап’ястях миттєво відгукнулися крижаним, пронизливим болем, намагаючись заблокувати поштовх магії, але Олівія не зупинилася. Вона спрямувала силу щоб достукатися до будь-кого живого. «Допоможіть мені...» — подумки, з відчаєм покликала вона.

Спочатку навколо була тиша. А потім у її свідомості спалахнули  тисячі маленьких вогників. Вона відчула їх : мишей, що метушилися в нірках, перетягуючи зерно; нічних метеликів, птахів, що дрімали на гілках ще живих дерев. Її магія Берегині раптом знайшла вихід. Ця сила не була руйнівною, вона була самою ниткою життя, що міцно з’єднувала все живе.

Шурхіт під обшивкою ставав гучнішим. Олівія побачила, як із темного кутка визирнула пара чорних намистинок-очей, а за ними — ще одна і ще одна. Десятки маленьких сірих тіней висипали в карету. Вони не боялися дівчини, навпаки тягнулися до її тепла, відчуваючи  що дівчині потрібна допомога.

— Дверцята... — прошепотіла Олівія, вказуючи рукою на важкий засув із того боку. — Будь ласка, допоможіть мені звільнитися.

Миші діяли з неймовірною злагодженістю. Вони миттєво зникли в щілинах під дверима, і вже за мить Олівія почула інтенсивний, гарячковий гриз. Замок піддавався спритним маленьким помічникам і невдовзі почулося клацання. Це був звук її свободи, такий довгоочікуваний і бажаний.

Тим часом на віконце з м’яким шелестом крил сів нічний сич. Його величезні золоті очі дивилися прямо в її душу. Олівія торкнулася розуму птаха, і на мить її зір змінився. Вона побачила табір Даріна  очима нічного мисливця: ось вартові біля багаття відволіклися на суперечку за кухоль елю; ось конюх, що заснув. Шлях був вільним, але потрібно було діяти обережно.

З тихим скрипом дверцята карети прочинилися, і Олівія  безшумно вислизнула назовні, рухаючись наче уві сні. Магія Життя вела її вперед, підказуючи, де тінь буде густішою, а де вартовий заплющить очі лише на мить, борючись із дрімотою. Проскочивши подалі від багаття, вона миттєво опинилася в обіймах лісу. Тут магія дихала на повні груди. Дерева схиляли свої віти, прикриваючи її від блідого світла місяця, а коріння, здавалося, саме розступалося під її ногами, утворюючи зручну стежку. Олівія бігла навмання, гнана страхом і невідомою досі рішучістю. Але втеча давалася важко. Ланцюги на руках почали «пити» її сили з подвоєною жадобою. Кожен крок відгукувався слабкістю в колінах. Срібло ставало крижаним, воно буквально вгризалося в шкіру, намагаючись висмоктати ще більше магії.

— Ще трохи... тільки не зараз, — благала дівчина власне тіло. — Я зможу, в мене все вийде, — шепотіла Олівія.

Вона пробиралася крізь густі зарості папороті, коли повітря навколо раптом змінилося. Запах хвої витіснив гострий аромат напруги — запах великої грози або дуже могутньої магії. Ліс навколо напружився. Птахи, які ще хвилину тому допомагали їй, раптом замовкли. Олівія вискочила на невелику галявину, коли позаду пролунав гнівний крик Даріна:

— Шукайте її! Вона в лісі! Принцеса не могла втікти далеко! Шукайте. Бо відірву вам голови!

Голос принца розкотився луною, супроводжуваний спалахами блакитного світла. Маги почали випалювати ілюзорні стежки шукаючи втікачку. Олівія причаїлася за стовбуром старого дуба, відчуваючи, як серце б’ється об ребра від хвилювання. Вона була виснажена, її сукня перетворилася на шмаття, а пальці тремтіли від холоду, але потрібно було втікати чим далі. Принцеса побігла з усіх сил, гнана страхом потрапити знов до рук Даріна.

***

А декількома годинами раніше її вірний друг знайшов дракона. Коли золотий вільшаник каменем упав Кейну на плече, він уже знав, що трапилося щось непоправне. Пташка не просто щебетала — вона кричала на своїй мові про зраду, про холод і про той липкий страх, який просочився в палац. Кейн, не гаючи ні секунди, помчав до палацу. Стукіт копит відлунював в його голові єдиною думкою: «Тільки б встигнути».

Він пробирався до палацу своїми таємними стежками — крізь зарості чагарнику та старі тунелі. Палац виглядав так, ніби пережив виверження хаосу. Кейн, ховаючись у тінях, дістався до альтанки в саду, там він побачив порожнечу. Жодного сліду боротьби — лише запах страху. Кейн помітив на землі свій обсидіановий ніж, він підняв його, і холод металу обпік йому пальці. Олівії не було.

— Він забрав її, — прошепотів дракон, і в його очах спалахнуло первісне полум’я.