Розділ 23

Розділ 23

Він ще розповідав Олівії про різні королівства де побував. Про Срібні гори, про те, як там  пахне морозною свіжістю взимку, і як люди збираються навколо великих горнів, щоб слухати розповіді про минуле. Олівія слухала його затамувавши подих, уявляючи те все, про що розповідав Кейн.

Час з Кейном пролетів непомітно. Олівії було з ним добре та спокійно, але потрібно йти поки не почали шукати.

— Ну що ж, настав час повертатися до ролі принцеси, — іронічно зауважила вона. — Дякую за цей перепочинок, Кейне. Це була єдина година за добу, коли я не хотіла нікого вдарити.

Вона повільно рушила в бік палацу і її силует поступово розчинявся в темряві алей. Кейн дивився  вслід дівчині, доки не зачинилися  дубові двері бічного входу. Тільки тоді він розвернувся і зник у своєму таємному лазі.

Кейн вирушив до майстерні де міг побути сам і відпочити. Пройшовши крізь підземний тунель, він опинився на вулицях Нижнього міста. Біля дверей майстерні на нього чекав Ерік. Друг виглядав так, ніби не спав кілька діб.

 — Кейне, нарешті! — Ерік заговорив швидко, озираючись. — Твій батько місця собі не знаходить. Ельріх відчуває, що в Темних землях щось прокинулося. Монстри почали з’являтися там, де їх давно вже не бачили. Він дуже переживає за тебе, Кейне, просить негайно повернутися додому. Каже, що твоє місце — серед свого народу, а не тут, де ти витрачаєш свою силу казна- на- що.

Кейн зупинився, дивлячись на свої руки. Він відчував тривогу батька, вона відгукувалася в його крові слабким дзвоном.

 — Перекажи батькові, Еріку, що я вдячний за його турботу. Я знаю, що він бачить те, чого не бачу я. Але  не можу поїхати зараз, я дав слово. Ще трохи... буквально кілька днів. Мені потрібно завершити одну справу. Я відчуваю, що Дарін готує щось масштабне, і я не можу дозволити, щоб це сталося, коли мене не буде поруч з Олівією. Скажи батькові, що я скоро повернуся. Обіцяю.

Ерік хитав головою, але знав, що Кейна не переконати і не зупинити. Він скочив на коня і зник  вночі, а Кейн залишився один дивлячись на палац. У повітрі пахло дощем і чимось ще, що не можна було пояснити. Він не знав, що біда вже насувається, але не з Темних земель.

 Коли Ерік поїхав, Кейн ще довго стояв у затінку кривих стін Нижнього міста. Він відчував, як у його грудях прокидається магія вогню, яку він так довго і старанно приховував. Він підійшов до столу з артефактами, який стояв в глибині майстерні. Все здавалося холодним, але варто було Кейну лише наблизити руку, як артефакти відгукнулися слабким червонуватим сяйвом.

Він згадав обличчя Олівії в саду. Вона була наляканою пташкою, зачиненою в золотій клітці, і він знав, що Дарін — це той тип хижака, який не вбиває відразу, а повільно ламає крила, щоб жертва більше ніколи не злетіла. Кейн не міг дозволити цьому статися. Не тільки через слово, яке він дав, а й через те, що Олівія була першою людиною в цьому світі, яка побачила в ньому не просто"охоронця", а рівного собі.

Він безсило опустився на важкий стілець біля столу, збираючись просто перечекати ніч і все обдумати. Але втома після бою з монстром та тиск  взяли своє — Кейн заплющив очі й провалився у важкий та тривожний сон.

Йому снилося кошмарне видіння: палаючий палац Валорії, фіолетовий туман, який застилав коридори, і Олівія, яка звала його, зникаючи в глибокій чорній прірві.

Кейн різко розплющив очі і поглянув у вікно, на вулиці вже був пізній ранок. Його серце шалено калатало, а в роті пересохло. Віщий сон не залишав сумнівів — небезпека вже тут.

Чоловік схопився на ноги  і почав збирати свою похідну сумку , його рухи були точними й вивіреними, швидкими як блискавка . Кожен ніж, кожен флакон із магічним прискорювачем займали свої місця. Кейн знав: його «ще трохи» закінчилося зараз. А ранок може ніколи не настати для тих, хто недооцінив підступність Озерного Королівства.

Ранок у Валорії видався неприродно спокійним. Золоте сонце заливало подвір’я палацу, відбиваючись від високих вітражів, але ця краса здавалася Олівії лише тонкою плівкою над прірвою. Сьогодні принц Дарін офіційно покидав замок, і ця подія мала повернути життю звичний ритм. На головній площі панувала метушня. Слуги завантажували останню позолочену скриню в розкішні карети озерників, гвардійці вирівнювали ряди для прощального салюту. Дарін, одягнений у дорожній костюм із блакитного оксамиту, виглядав втіленням шляхетності. Він підійшов до Олівії, яка стояла поруч із матір’ю, і знову схилився у глибокому реверансі.

— Ваша Високосте, — промовив він своїм звичним «цукровим» голосом. — Розлука з вами — це найважче випробування. Але я вірю, що доля ще зведе наші шляхи.

Дарін сів у свою карету, і кавалькада рушила крізь головну браму. Олівія дивилася їм услід, поки останній вершник не зник за поворотом. Відчуваючи потребу нарешті вдихнути вільного повітря, вона відправилася до своєї альтанки в занедбаному куточку саду. Вона не знала, що Дарін, проїхавши лише милю, наказав зупинити кортеж. Використовуючи артефакт «Подвійної тіні», він залишив ілюзію своєї присутності в кареті, а сам разом із магами таємно повернувся до стін палацу через хід .

Поки Олівія йшла садом, у палаці почалося справжнє пекло. Маги Даріна активували «Кристали Хаосу». Раптом, прямо в головній залі, біля казарм та на стінах веж, почали з’являтися монстри. Охоронці Валорії кинулися в бій. Дзвін сталі об ілюзорну плоть наповнив коридори. Гвардійці сікли ворогів, але ті не стікали кров’ю — вони лише розпадалися на фіолетовий туман і знову збиралися докупи.

Олівія в альтанці нічого цього не бачила. Вона насолоджувалася тишею, коли золотий вільшаник на даху раптом видав тривожний крик. У ту ж мить із лазу виступив Дарін. Маг за його спиною зробив швидкий жест, і Олівію накрило паралізуючим закляттям. Дарін підхопив її і швидко потягнув назад у тунель і до карети.

Коли монстри раптово зникли, на місце битви прибули військові маги Валорії. Вони не стали слухати переляканих гвардійців, а відразу взялися до професійного аналізу залишків енергії. Старший військовий маг, чоловік із посіченим шрамами обличчям, нахилився над місцем, де щойно «зник» один із монстрів. Він провів рукою, активуючи скануюче закляття.