Розділ 20

Розділ 20

Ранок після балу у Валорії не приніс очікуваного спокою. Навпаки, повітря в палаці здавалося густим і липким, наче застиглий сироп, у якому безпорадно борсалися мешканці. Кожен крок гвардійців відлунював від мармурової підлоги надто різко, а шепіт слуг у довгих коридорах нагадував шелест сухого листя перед нищівною бурею. Олівія відчувала цю задушливу напругу кожною клітинкою тіла. Її магія Берегині, зазвичай тиха й слухняна, сьогодні пульсувала в скронях тривожним, майже болісним ритмом.

Мала обідня зала, де зазвичай проходили приватні зустрічі королівської родини, сьогодні перетворилася на арену для витончених тортур. Високі вітражі пропускали промені полуденного сонця, але світло здавалося сьогодні не таким теплим і веселим як завжди. Воно заломлювалося об кришталеві карафи та масивне срібло на столі, кидаючи на обличчя присутніх різкі, неприємні тіні. Червоні відблиски від густого рубінового вина в келихах нагадували свіжі плями крові на білосніжній скатертині, вишитій золотими нитками.

На столі стояли страви, гідні найвибагливіших гурманів: ніжний качиний паштет під тонким шаром ягідного желе,  майстерно нарізані, майже прозорі скибочки запеченого м'яса з весняними травами, мініатюрні тарталетки з першою лісовою суницею та повітряні муси, прикрашені пелюстками зацукрованих фіалок. Поруч у кришталі танули ніжні креми, посипані їстівним золотим пилком, а на срібних тарелях красувалися екзотичні фрукти з далеких південних островів.  Але Олівія не могла проковтнути ні шматочка. Їй здавалося, що кожен делікатес просякнутий отрутою амбіцій тих, хто сидів поруч.

Королева Селеста сиділа на чолі столу — втілення незворушності та аристократичного холоду. Її сукня кольору сріблястого інею ідеально пасувала до її блідого, наче висіченого з мармуру обличчя. Вона вела світську бесіду про погоду та врожай, але Олівія помітила, як тонко здригаються її ніздрі при кожному гучному слові гостей, і як міцно вона стискає серветку під столом. Поруч із нею сиділа Морена, чия присутність була схожа на важку грозову хмару. Вона не торкалася їжі, лише повільно обертала в пальцях важкий перстень із чорним каменем, у глибині якого, здавалося, вирував справжній шторм.

— Валорія — справжня перлина Оріану, це беззаперечно, — почав принц Балін зі Срібних Гір. Він не просто говорив, він буквально заповнював простір залу своїм низьким, як гуркіт гірського обвалу, голосом. — Але навіть найрідкіснішому самоцвіту потрібна міцна оправа, Ваша Величносте. Мої гори — це не просто камінь і сніг. Це залізо, загартоване в самому серці вулканів. Ми не звикли пити солодкі вина з тонких келихів, ми гартуємо воїнів, чиї серця міцніші за будь-яку зоряну сталь.

Він зробив театральну паузу і обвів рукою присутніх, наче демонструючи всім цінний трофей— Подивіться на принцесу! Вона така тендітна, як перша весняна квіточка, що може загинути від одного подиху крижаного вітру. Її магія потребує захисту легіонів, які не здригнуться перед жодною тінню. А мої шахти дають метал, що розрізає ворожі щити, мов папір. Балін з гуркотом опустив срібний ніж на тарілку, від чого Олівія мимоволі здригнулася. Цей різкий звук змусив усіх на мить затихнути. Принц повільно повернувся до дівчини, і його важкий, самовпевнений погляд зупинився на її обличчі.

 — Станьте моєю дружиною, і Срібні Гори стануть вашим непорушним бастіоном. Я дам вам не поеми й пісні, а десять тисяч загартованих мечів, готових зануритися в серце будь-якого ворога за вашим першим словом.

Всі завмерли в очікуванні відповіді. Проте Олівія не поспішала говорити. Вона лише випрямила спину, гордо підняла підборіддя і змірила принца Баліна таким холодним, непроникним поглядом, що його самовпевнена посмішка на мить зів'яла. Вона не сказала ні слова, відмовляючись грати за його правилами й ставати живим трофеєм у цьому змаганні.

Саме цю напружену тишу, що зависла над столами, порушив тихий смішок.

Дарін з Королівства Озер, який до цього моменту витончено, майже ліниво куштував вино, ледь помітно посміхнувся. Його посмішка була схожа на ідеально заточене лезо, дбайливо сховане в дорогому оксамиті.

— Ох, Баліне... Ти завжди такий прямолінійний і шумний, як твої кузні, —  промовив Дарін .

Попри те, що слова призначалися спадкоємцю Срібних Гір, Дарін навіть не повернув в його бік голови. Він нарешті підняв очі й спрямував свій погляд на Олівію.  І цей погляд був оманливо м'яким, майже ніжним, але в самій глибині його темних зіниць ховалося щось крижане. Принц Озерного Королівства наче навмисно привертав увагу принцеси до себе.

 — Ваша Високосте, навіщо вам запах кіптяви та вічний холод похмурих скель? — м'яко, з ледь помітною усмішкою сказав Дарін. — Сталь має властивість іржавіти, а камінь із часом кришиться під натиском вітру. Справжня влада — це не грубі мечі. Це золото, торгові зв'язки та знання. Моє королівство контролює всі водні артерії континенту. Ми — те серце, що живить весь світ товарами та новинами.

Він трохи нахилився ближче до дівчини, і Олівія відчула тонкий, ледь вловимий аромат білого лотоса та бергамота.

 — Золото — це єдина універсальна мова, яку розуміють усі: від останнього жебрака в порту до наймогутнішого архімага. Зі мною ви будете королевою краю, де високе мистецтво цінується вище за криваву війну, де музика кришталевих фонтанів не затихає ні на мить. Ваша унікальна магія нарешті розквітне в лазурових садах, а не зачахне в похмурих, сирих казематах гірських фортець.

— Ви обоє говорите про надто очевидні та грубі речі, — раптом перебив їх принц Адріан. Його голос нагадував шелест морських хвиль .

 — Справжня сила, Ваша Високосте, тримається не на брязкоті сталі й не на дзвоні  золотих монет. Вона криється в тиші, — він м'яко всміхнувся, перевівши погляд з Баліна на Даріна. — Що варті мечі чи золото, якщо супротивник знає кожен ваш крок ще до того, як ви його зробите? Моє королівство пропонує вам не просто захист. Ми пропонуємо невидимий щит. Мої люди знають про кожне зітхання, про кожну зраду, що лише зароджується в думках ваших ворогів. Разом із моїм флотом, що контролює горизонт, ви отримаєте очі й вуха там, де інші бачать лише темряву.