Розділ 19

Розділ 19

Принц Балін зі Срібних Гір підійшов до дівчини першим із претендентів. Його кремезна фігура, вбрана в багатий  темно-зелений оксамит із золотою вишивкою та великими смарагдами, дихала силою та непохитною впевненістю.

— Ваша Високосте, — промовив він, вклоняючись, радше за звичкою, ніж із поваги. Його колючі очі безсоромно ковзали по її обличчю.

 — Гори заздрять красі Валорії, але наші  серця потребують тепла. Ви — той єдиний ключ, що здатний відчинити двері до нашого спільного процвітання. Подумайте про це, поки світло Вашої магії ще має ціну.

— Світло не належить нікому, принце Баліне, — відрізала Олівія, сміливо й прямо зустрівши його важкий, пригнічувальний погляд.— Воно існує для того, щоб ділитися ним із тими, хто цього потребує, а не для того, щоб його замикали в глибоких темних сховищах, як ви звикли чинити.

Балін на мить заціпенів. Його важка щелепа смикнулася, він явно не очікував такої різкої відсічі від дівчини, яку при дворі вважали недосвідченою. Насупившись, принц відступив на крок і стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

Поруч королева Селеста лише ледь помітно, по-королівськи схвально кивнула — вона  оцінила цю раптову різкість у голосі доньки.

Проте передихнути Олівії не дали. Незабаром герольд оголосив початок танців. Оскільки Олівія мала відкривати бал, її першим партнером став Адріан з Островів. Пара вийшла в центр зали під перші звуки амеліру*. Принц закружляв її у шаленому ритмі, ніби затягуючи у вир,  і притискав до себе значно ближче, ніж дозволяв суворий етикет.

— Ваша магія — це скарб, який заслуговує на кращу оправу, — тихо шепотів він, обпікаючи її  шкіру своїм зухвалим, оцінювальним поглядом.— Чому ви марнуєте її тут, серед цих сухих, холодних каменів Валорії? Мої Острови дадуть вам справжню свободу, Олівіє. Ви будете правити хвилями, а не чекати , коли сестра поступиться своїм місцем.

— Свобода — це не те, що дарують з чужого плеча, Ваша Високосте, —  відрізала Олівія, майстерно вислизаючи з його надто тісних обіймів під час чергового стрімкого оберту.— Свобода — це те, що захищають власною кров'ю. Ваша пропозиція не дуже схожа на свободу.  Це просто ще одна золота клітка, де  пташка має співати лише ті пісні, які ви хочете чути.

Адріан на мить збився з ритму, але швидко оговтався. Він тихо та роздратовано  засміявся, проте в його світлих очах на коротку мить промайнула справжня, неприхована злість ображеного хижака.

Весь цей час, поки тривала офіційна частина, Олівія відчувала дивну, липку й задушливу тривогу. Кожен новий потиск руки, кожне улесливе слово, кожен фальшивий комплімент здавалися їй частиною якоїсь брудної, небезпечної гри, правил якої вона й досі не знала. Дівчина відчувала, як її рідна магія під шкірою починає буквально кипіти, бунтувати й реагувати на ту лавину брехні, що наповнювала залу. Вона смертельно втомилася. Втомилася від фальшивих посмішок, від важкого, задушливого запаху чужих парфумів та штучності цього великого свята.

Коли оркестр узяв перші акорди чергової довгої композиції, Олівія зробила вигляд, що їй раптом потрібно освіжитися. Користуючись метушнею, вона непомітно вислизнула крізь високі скляні двері, що вели на терасу, а звідти — в королівський сад.

Нічна прохолода миттєво вдарила в обличчя, як цілющий ковток чистої води. Олівія заплющила очі, вдихаючи аромат вологої землі та квітів.

— Тікаєте від своїх палких шанувальників чи їхніх родичів? — раптом пролунав знайомий, низький голос із густих нічних сутінків.

Олівія здригнулася, але відразу ж розслабилася впізнавши цей голос. Кейн стояв у тіні старого розлогого платана. На ньому  була  форма гвардійця. Його темні очі дивилися на неї з безмежним, глибоким розумінням, у якому не було ні краплі  лицемірства, лише турбота.

— Від усіх, — щиро зізналася вона, підходячи ближче й нарешті видихаючи ту напругу, що сковувала легені останні кілька годин.— Вони дивляться на мене не як на людину, Кейне. Я для них — просто дорогий трофей. Щось, що можна отримати як приз у їхніх брудних іграх. 

— Будь-яка гра  закінчиться тоді, коли ти  відмовишся грати за чужими правилами, — тихо, але неймовірно вагомо сказав чоловік, роблячи повільний крок на залиту місячним світлом стежку.

Він не вклонився їй за суворим придворним етикетом, як це робили інші лорди, але в його погляді, у кожному русі було стільки щирої, глибокої поваги, що це важило значно більше за будь-які офіційні церемонії. Кейн просто простягнув їй свою  долоню.

Тут, у глибині саду, зовсім не було чутно королівського оркестру, лише тихий шелест листя від нічного вітру. Але Олівія раптом зловила інший, набагато могутніший ритм — це було тихе, давнє серцебиття самого саду, що билося в унісон з її магією.

Вона без жодних вагань вклала свою тендітну долоню в його. Це не був манірний, вивчений придворний танець. Це було щось зовсім інше — щире, щось, що належало цієї миті лише їм двом.

Кейн вів її впевнено й надійно, його рухи були дивовижно плавними, а обійми — міцними й захищаючими. Олівія чітко відчувала гаряче, живе тепло його тіла навіть крізь форму.

Королівський сад ніби ожив навколо них, реагуючи на присутність Істинної Берегині. Нічні квіти розпускалися прямо на очах і м'яко нахилялися до стежки, немов вітаючи свою володарку, а срібне місячне світло вигравало на хвилях її синього шовку, роблячи сапфірове сяйво сукні ще яскравішим і м'якшим.

Кейн відчував кожен її порух, кожне легке тремтіння, як тонку мелодію, і відповідав на нього власним, суворим військовим і водночас неймовірно ніжним ритмом. Вони танцювали свою власну, ніким не бачену правду, де нарешті не існувало очей королівських шпигунів, брудних палацових інтриг чи фальшивих, отруйних посмішок.

— Ви зовсім не схожі на жодного з тих, хто залишився в залі, — прошепотіла Олівія. Піддавшись раптовому імпульсу, вона притиснулася до нього трохи ближче й на мить сховала обличчя на його плечі. — У вас немає цього нудотного лицемірства. Немає маски.