Розділ 18

Розділ 18

Коли Олівія ступила на мармурову підлогу зали, шум у приміщенні нагадував розтривожений вулик, і раптом завмер ніби під закляттям тиші. Погляди сотень гостей зійшлися на ній. Дівчина відчула, як під прицілом сотень очей накотила паніка , горло стисло спазмом, а серце шалено забилося в грудях, але Олівія глибоко вдихнула і  змусила себе розправити плечі, посміхнутися і рушити вперед.  

Кожен її крок відгукувався тихим шелестом сапфірового шовку, який, здавалося, увібрав у себе сяйво нічного неба. Тканина м'яко переливалася під світлом магічних люстр, створюючи ілюзію, ніби принцеса ступає не по мармуру, а по темному оксамиту нічного неба. Придворні мимовільно розступалися, звільняючи їй дорогу і схиляючись у глибоких поклонах.

 Але найбільше приголомшення було на обличчях у молодих аристократок, що стояли біля підніжжя сходів. Це були ті самі принцеси, які ще вдень в саду виливали на неї свою зневагу.

Їхні мереживні віяла завмерли в повітрі. Леді з Озер, чия пишна сукня здавалася тепер дешевим ганчір’ям поруч із сапфіровим сяйвом Олівії, зблідла настільки, що її обличчя стало схожим на   маску. Рука ще однієї принцеси здригнулася, що кришталевий келих з пуншем ледь не вислизнув з рук.

— Це... це неможливо, — прошепотіла вона, відступаючи на крок і наступаючи на шлейф сукні подруги.

— Це та сама дівчина, — відказала та, ледь тримаючись на високих підборах від шоку, її очі округлилися від жаху.

— Ми... ми назвали її злиденною служницею. О боги, вона нас запам’ятала і тепер навіть не подивиться в наш бік. Як ми могли бути настільки сліпі?

Перешіптування покотилося залою, як морська хвиля. Олівія не звертала на цей гул жодної уваги. Вона йшла вперед так, наче в залі не було нікого, крім королівської родини.  Її погляд був спрямований туди, де стояла королева Селеста.

Селеста, витончена і незламна чекала в центрі зали, гордо піднявши підборіддя. Поруч із нею була Морена — її темне вбрання, що здавалося зітканим із сутінків, та холодний, пронизливий погляд змушували навіть найзухваліших лордів опускати очі. Поруч були  Астерія та Еліас, сестра  підбадьорливо посміхнулася Олівії, показуючи очима на її бездоганну поставу. Еліас же, у своєму парадному мундирі, коротко й серйозно кивнув — цей жест без слів говорив: «Ми поруч, ти в безпеці». Від підтримки рідних дівчині стало трохи легше дихати.

 Коли Олівія підійшла, Морена злегка нахилилася до неї. Від тітки віяло не домашнім затишком, а холодом гірських вершин та ароматом грози.

— Не переживай, Олівіє, — прошепотіла Морена, і цей голос був ледь чутним, але гострим, як скальпель. — Почувайся вільніше. А щодо тих пліткарок... — вона ледь помітно повела рукою, і повітря навколо леді з Озер на мить згустилося, змушуючи ту ледь не зомліти, — просто не дивись на них. Сміття саме прибирається, коли починається шторм.

 Морена замовкла, її темні очі просканували фігуру племінниці з ніг до голови, і в цьому погляді вперше прокинулося щось схоже на гордість. Вона замислено спостерігала за реакцією залу, прораховуючи в голові щось своє, відоме лише їй одній — якісь далекі, небезпечні політичні шахи.

Але поглянь на себе, люба, — її довгі пальці легким, майже невагомим рухом поправили золотий медальйон на грудях Олівії. — Дивовижна прикраса. Вона підкреслює твою істинну сутність, а не просто прикриває порожнечу, як діаманти цих ляльок у залі. Носи його з гордістю. Ти народжена для цієї величі, і не дозволяй нікому змусити тебе в цьому засумніватися.

 Олівія відчула, як від цього несподіваного фізичного дотику й дивно теплих, хоч і суворих слів крижана тривога, що сковувала її груди, нарешті трохи відступила. Магія всередині медальйона наче замуркотіла від похвали Морени.

— Дякую, тітко.

— Правда й упевненість — це твоя найкраща зброя, — Морена ледь помітно всміхнулася, і в її темних очах спалахнула щира повага. — Тримайся ближче до матері. Тут забагато щурів, які хочуть відкусити шматочок святкового торта, і ще більше тих, хто мріє відірвати тобі голову. Але ти з ними впораєшся. Я це бачу.

Королева Селеста, помітивши напругу та надмірну увагу гостей до їхньої приватної бесіди, випрямилася . Її корона спалахнула під світлом тисяч свічок. Вона рішуче перервала всі розмови в залі. Зробила крок вперед, даючи Олівії хвилину передиху, обвела залу величним поглядом і голосно оголосила, представляючи доньку високим гостям:

—Моя донька, Олівія, принцеса Валорії!

Зала вибухнула новою хвилею стриманих вигуків. Тепер Олівія не могла просто стояти — протокол вимагав перших офіційних привітань. До них почали підходити принцеси та знатні пані з сусідніх земель. Вони пливли пишною вервицею, шелестячи шовком, і кожна з них схилялася в низькому реверансі.

— Вітаємо в Оріані, Ваша Високосте, — улесливо посміхалася одна з принцес Срібних Гір, ховаючи заздрість за густо нафарбованими віями. — Ваша сукня — це справжнє диво, як і ваша магія.

— Дякую, леді. Валорія завжди рада тим, хто приходить із відкритим серцем, — відповіла Олівія.

Вона відповідала їм стриманими напівреверансами та граційними нахилами голови, як учила Астерія, і старанно посміхалася кожній купі лестощів. Але всередині неї все вирувало від напруги. Кожна посмішка давалася з боєм, магія під шкірою кололася, реагуючи на фальш цих жінок, які ще годину тому залюбки розтоптали б її в багнюці. Вона бачила, як вони оцінюють її, як хижаки оцінюють потенційну здобич або суперницю.

Коли жіноча черга закінчилася, натовп придворних у залі пожвавився. Попереду на Олівію чекало найважче випробування — знайомство з іноземними правителями та претендентами на її руку, які вже дивилися на неї як на найцінніший трофей.

Проте першими, розсуваючи натовп своєю важкою, монументальною присутністю, підійшли представники Ейдолону. Вони трималися одноосібно від усього цього улесливого палацового зброду, і від них віяло чистою, первозданною силою. Лорд Варіус, очільник їхньої делегації, зробив повільний крок уперед. Навколо нього повітря наче затремтіло від залишкового тепла, витісняючи нудотний запах чужих парфумів. Його погляд — глибокий, бурштиновий, із вертикальними зіницями — застиг на Олівії. Він не оцінював її сукню чи статус, він дивився глибше, шукаючи щось у самій душі дівчини.