Розділ 16

Розділ 16

Валорія ніколи не знала такого тлуму. Від самого ранку головний тракт, що вів до біломармурових стін столиці, нагадував велетенську яскраву змію, яка повільно вповзала у розчинені навстіж золоті брами. Повітря над містом тремтіло від магічного озону та пилу, що піднімали тисячі копит. Гуркіт коліс, іржання породистих коней, вигуки варти та вітальні сурми змішувалися в один нескінченний гул, від якого закладало вуха. Кожен заїжджий двір у радіусі десяти миль був заповнений вщент, а небо над королівством палахкотіло від сигнальних вогнів делегацій.

Першими прибули представники Срібних Гір. Їхні карети були масивними, виготовленими з темного дуба, мореного століттями у підземних водах, та підбиті важким оксамитом кольору запеченої крові. Попри свою вагу, вони виглядали надзвичайно пишно: величезні позолочені герби з зображенням молота та ковадла виблискували на сонці, а кучери в накидках вправно керували важковаговиками, чиї копита були підковані сталлю з рунами стійкості.

 Принц Балін виходив з карети з таким виглядом, ніби оцінював, яке враження справив їхній приїзд на валорійців. Його сестра Хельга зневажливо мружилася, обмахуючись віялом із пір’я фенікса, яке при кожному русі поширювало легкі іскорки.

Слідом за ними, наче виткані з ранкового туману, з’явилися відкриті фаетони Лісового Князівства. Це було видовище, від якого перехожі затамовували подих: легкі, прикрашені гнучкою сріблястою лозою. Фаетони були запряжені білосніжними єдинорогами. Їхні роги мерехтіли перламутром, відкидаючи на стіни будинків веселкові відблиски, а копита ледь торкалися бруківки, залишаючи після себе запах хвої та весняного дощу. Принц Еріан та принцеса Елоїза сиділи, наче лісові божества, вбрані в шовки кольору молодого листя, що мінилося під сонячними променями.

Делегація з Островів прибула на величнім флагмані, і прямо в порту, одразу після пришвартування, на гостей уже чекали розкішні карети. Ці екіпажі були шедеврами морського стилю: оздоблені справжніми мушлями, рідкісними блакитними коралами та перлами завбільшки з кулак. Лаковані стінки відбивали небо так чисто, що здавалося, ніби карети пливуть крізь повітря, а не їдуть по землі.

 Принц Адріан вистрибнув на землю, поправляючи свій плащ кольору морської піни, і одразу почав шукати очима королівську родину Валорії та її радників, розраховуючи справити як найкраще враження .

Проте справжній фурор викликала поява, якої не чекав ніхто, окрім королівської родини.

 Небо раптом затягнуло швидкими тінями, і варта на вежах засурмила особливий сигнал вітання. З боку Східних Скель, стрімко знижуючись, летіла карета, що здавалася викуваною з чистого срібла. Вона мала приголомшливий вигляд, колеса мерехтіли сяйвом магічних рун. У карету були запряжені четверо могутніх грифонів із золотавим пір'ям та лев'ячими тілами. Їхні крила здіймали справжній вітер, змушуючи карети лордів похитуватися, а коней — тривожно іржати.

Це була Морена, рідна сестра королеви Селести. Коли карета м’яко торкнулася землі, і грифони склали свої величні крила, Морена вийшла назовні. Вона була вбрана в сукню кольору нічного неба, що іскрилася тисячами дрібних діамантів, а її погляд був таким же гострим, як пазурі її улюбленців.

 Селеста особисто вийшла на ґанок, щоб обійняти сестру. Морена привезла не просто дари, а свою грізну магію і підтримку, що змусило багатьох послів прикусити язики.

Проте, коли здавалося, що Валорію вже нічим не здивувати, горизонт на сході спалахнув багряним, наче саме сонце вирішило спуститися на землю раніше терміну. Повітря розітнув низький, вібруючий гул, від якого задрижали шибки в палацових вежах. Це не були сурми чи крила грифонів. Це був звук розпеченого повітря, що розривається під тиском неймовірної сили.

З-за хмар випірнули троє вершників на вогняних вівернах. Слідом за ними повільно, з величчю, спускалася карета. Це прибули Лорди Ейдолону — Драконячого Королівства.

Коли екіпаж торкнувся бруківки, навколо нього на мить спалахнуло кільце золотого розплавленого марева. З карети вийшли двоє старійшин у мантіях, розшитих золотими нитками. Їх очолював лорд Варіус — чоловік із волоссям кольору попелу та очима, в яких, здавалося, досі тліло давнє полум'я.

Селеста зустріла їх з особливою шаною, але в її погляді промайнула тривога. Ейдолон рідко втручався у справи інших королівств.

— Королево Селесто, — голос Варіуса звучав як тріскіт багаття. Ейдолон пам’ятає вас та покійного короля Арвена. Ми привезли дари від королівства Ейдолон, щоб засвідчити нашу повагу до вас та ваших доньок.

Слуги винесли скрині, з яких виривалося м’яке золотаве сяйво.

Там були обладунки, тонкі, але дуже міцні, і прикраси з "драконячих сліз" — каміння, що дарувало власнику захист від будь-якого вогню. Лорди схилили голови перед Селестою та Астерією.

Десь у натовпі гвардійців Кейн, прихований шоломом та тінню, міцніше стиснув руків'я меча. Його дихання стало важким. Він бачив своїх вчителів, підданих батька. Магія в його крові відгукнулася на присутність драконів болючим поштовхом, але він не ворухнувся. Його присутність мала залишатися  таємницею за сімома замками.

Розміщення гостей перетворилося на справжній дипломатичний квест. Еліас особисто стежив за кожним кроком: хто з ким межує, чий балкон виходить на чий сад. Повітря в коридорах палацу стало густим від ароматів чужих парфумів, магічних олій та прихованої напруги.

 Обід у великій залі був розкішним, але коротким. Олівії на ньому не було — за традицією, принцеса мала з'явитися лише ввечері. Це лише підігрівало чутки і гості перешіптувалися, кидаючи погляди на порожній трон поруч із королевою.

Олівія відчувала, що задихається від цієї нескінченної метушні. Палац, який раніше здавався їй казковим замком, сьогодні перетворився на тісну клітку.

 Нескінченні примірки, шнурівки корсетів, поради Астерії про те, як правильно схиляти голову, та тривожні погляди Селести — усе це тиснуло на неї важким вантажем. Їй здавалося, що вона — не людина, а цінний артефакт, який готують до виставки в музеї.