Розділ 14

Розділ 14.

Місяць. Рівно тридцять повних обертів велетенського пісочного годинника, де замість піску був зоряний пил, знадобилося королівствам Оріану, щоб струсити з себе заціпеніння. Звістка про Великий Бал у Валорії прошила всіх, наче розпечена магічна блискавка.

 Офіційне представлення принцеси Олівії — подія, на яку всі чекали  — змусила кожен королівський рід терміново переглянути свої плани. Валорія на мапі світу завжди виглядала як золоте серце, що б’ється на роздоріжжі доль. З заходу її високі стіни цілував неспокійний океан, а зі сходу вона межувала з попелястими пустками, де в тінях чекали привиди минулого. Еліас, чоловік Астерії, разом з дружиною та королевою Селестою, зробили Валорію неприступною не з примхи — вони знали, що багатство, не захищене сталлю, є лише запрошенням на розграбування. Проте принци Оріану, засліплені амбіціями, бачили лише золото, що текло вулицями Валорії, і наївну дівчину, яка мала стати однією зі спадкоємець.

Король Торін правив Срібними Горами вже ціле століття, і за цей час його серце загартувалося, ставши твердим і холодним, як антрацит. Він сидів на троні, інкрустованому рідкісними металами, і пильно спостерігав за своїм спадкоємцем — принцом Баліном. Зала була заповнена парами від розпеченого металу — майстри працювали без упину, готуючи подарунки, що мали стати «троянськими конями» Валорії.

 — Баліне, — прохрипів король, погладжуючи бороду, в яку були вплетені важкі золоті кільця.

 — Валорія — це не просто королівство, це бездонна скриня. А Олівія — крихкий ключ від неї. Поверни цей ключ у наш бік. Нам потрібні їхні магічні джерела, що підтримують тепло в оселях. Наші гори вичерпуються, наші кузні гаснуть. Якщо Олівія стане нашою — ми знову станемо володарями Оріану.

 Балін, кремезний майстер «магічного ткацтва металу», лише мовчки схилив голову. Його обладунок був інкрустований рунами, що поглинав магію з повітря. Поруч із ним виблискувала очима його сестра, принцеса Хельга, чия пристрасть до небезпечних вогняних сумішей змушувала навіть королівську гвардію триматися на відстані.

 — Я везу з собою «Дзеркало Гір», — заявила Хельга, поправляючи важку діадему. — Коли Олівія погляне в нього, вона побачить себе королевою Срібних Гір, і ця ілюзія стане її в’язницею. Вона ж настільки наївна, що не відрізнить блиск фольги від сяйва зірок. Ми змусимо її повірити, що її справжній дім — у наших залах, де немає місця валорійському сонцю.

 Маркіза Рубін, головна інтриганка Гір, що стояла в тіні, вже підрахувала, скільки каратів потрібно вкласти в руки валорійських міністрів, щоб ті раптово «осліпли» під час перевірки їхнього почету.

 Але за кожним даром ховалася жорстока ціна. Нереїда з Озер, створюючи свої "живі перлини", назавжди віддавала їм частину власного світла, тому її очі з кожним роком ставали більш темнішими.

 А друїди Лісового князівства, готуючи "Чай Забуття", витягували життєву силу з цілих гаїв, залишаючи по собі лише сухі, чорні скелети дерев. Вони були готові випалити власну природу, аби лише Олівія прийняла їхню "сім'ю".

 Кожен подарунок був виміряний не в каратах, а в роках життя і втрачених душах.

Між квітучими долинами та стінами Валорії розкинулося мерехтливе Королівство Озер.

Король Каспіан — чоловік із манерами настільки текучими й плавними, що здавалося, він сам складається з живої води — зібрав своїх дітей в палаці, який виблискував на сонці наче складався з води. Його син, принц Дарін, чий голос міг причарувати, та донька Нереїда, майстриня ілюзії, готували свої пастки.

 — Валорія занадто суха і сонячна, — манірно процідив Каспіан, попиваючи нектар із келиха. — Наша мета — зачарувати Олівію нашою розкішшю. Даріне, ти маєш танцювати з нею так, щоб вона відчула себе рибою, яка нарешті знайшла свою стихію. Ми дамо їй насолоду, від якої вона не зможе відмовитися, і вона принесе нам ключі від їхніх підземних сховищ води.

 Нереїда розсміялася, перебираючи в пальцях «живі перлини», що світилися зсередини: — Батьку, я подарую їй кольє, яке щоночі шепотітиме їй похвали та намовляння моїми словами. До кінця балу вона повірить, що власна сестра Астерія хоче її отруїти через заздрощі до її краси, а ми — її єдина надія на щастя.

На півдні, де розкинулися Острови Океану Снів , Великий Король Ауреліус проводжав поглядом свій флагман «Зеніт». Він сміявся з усього: з важких обладунків, з вологої розкоші Озер. Його діти — принц Адріан та принцеса Ліра — вантажили на корабель скрині, наповнені чарівними перлами, мушлями та іншими багатствами.

— Світло Олівії може підняти наші Острови до самих зірок, — прошепотів король, але в очах його блищала люта заздрість. Адріан, поправляючи свій небесно-блакитний плащ, самовпевнено всміхнувся: 

— Не турбуйся, батьку. Ми беремо з собою герцога Хмарочоса та його доньок. Вони створять таку завісу з лестощів, що принцеса не помітить, як підпише папери про союзи на нашу користь. Одне побачення під зірками — і вона назавжди забуде про все.

На півночі в Лісовому Князівстві готувалися принц Еріан та принцеса Елоїза .

 — Ми — люди, як і вона, — говорив він, поправляючи вбрання . — Ми запропонуємо їй «свою» сім’ю. Елоїза, чия краса була небезпечною, вже готувала особливий «Трав’яний Чай Забуття».

— Я стану її тінню, — пообіцяла вона. — Лорд Шип знайде ту тріщину в її душі й посіє сум’яття. Вона стане нашою маріонеткою, бо ніхто не знає її краще, ніж той, хто обіцяє її вислухати.

У самій Валорії в повітрі відчувалося напружене передчуття. Еліас особисто перевіряв кожен осередок захисної магії.

 — До південних воріт під’їжджає делегація Озер. Принц Дарін везе триста літрів «живої води», — доповіли.

— Перевірити і вилити в садові фонтани, — відрізав Еліас.

— І передай Даріну: якщо він спробує завести свою « пісню» — я вирву йому язика. Королева Селеста спостерігала за цим із балкона.

— Мамо, подивися на них... вони привезли стільки подарунків , а їхні наміри викликають підозру, — мовила Астерія.