Розділ 12

Розділ 12

Ранок у Валорії починався з багатоголосого хору скляних птахів, чий спів резонував із кришталевими шпилями замку, та м’якого світла, що проникало крізь вітражі, малюючи на підлозі спальні химерні візерунки. Проте протягом останніх двох тижнів перед Великим Балом кожен ранок ставав для неї не затишним початком дня, а сигналом до початку справжньої битви — битви з власною незграбністю, страхом і тією колосальною, некерованою магічною силою, яка щомиті прагнула вирватися назовні, наче потік лави, що шукає найслабше місце в земній корі.

Щодня, ще до того, як роса висихала на пелюстках місячних троянд у королівському розарії, Олівія стояла на центральному тренувальному майданчику — відкритому колі з білого каменю, оточеному високими статуями прадавніх вартових. Її навчання тепер не обмежувалося лише спокійними медитаціями чи вивченням теорії. Астерія, яка взяла на себе роль головного наставника, виявилася не менш вимогливою, ніж капітан Варг, хоча її методи й були іншими.

— Магія — це не тільки чиста думка чи витончене закляття, Олівіє. Це насамперед твоя витривалість, — Астерія кружляла навколо сестри, наче сріблястий вихор, її кроки були беззвучними, наче вона зовсім не торкалася каменя.

— Магія не терпить слабкості. Щойно ти дозволиш втомі взяти гору, світло перетвориться на нищівну пожежу. Ти маєш бути не кліткою для цієї сили, а її досконалим продовженням.

Астерія різко змахнула руками, і з навколишніх фонтанів у повітря злетіли сотні водяних сфер. Вони зависли в повітрі, переливаючись усіма відтінками синього, а потім, за наказом сестри, почали хаотично і швидко рухатися, атакуючи Олівію з усіх боків. Завдання було виснажливим: Олівія мала зупиняти кожну сферу, не торкаючись її руками, а лише через магічний вплив та миттєво змінюючи її стан — перетворюючи на невагому пару чи крапельки.

Перші години були справжнім провалом. Олівія намагалася спрямувати силу, але магія виходила хаотичними поштовхами, не влучаючи в ціль. Замість того, щоб перетворюватися на пару, сфери з розгону врізалися в неї, обливаючи водою. Мокра сукня липла до тіла, стаючи важкою, а холодні краплі, що затікали за комір, змушували її здригатися, остаточно втрачала контроль та концентрацію.

— Я не можу... я не можу встежити за всіма одночасно! — вигукнула вона, важко дихаючи і витираючи воду з очей.

— Твоя помилка в тому, що ти сприймаєш їх як ворога, — Астерія зупинила рух сфер і підійшла ближче. Її погляд був суворим, але в глибині очей світилася підтримка.

— Відчуй воду не як чужу стихію, а як частину себе. Вона тече в тобі, вода — це ти. Тобі потрібно не боротися з нею, а керувати. Ти — диригент, а вода — твій оркестр. Спробуй ще раз. Глибокий вдих. Видихни свій страх.

Олівія заплющила очі, намагаючись ігнорувати холодний одяг, що липнув до шкіри. Вона перестала напружувати м'язи рук. Усередині неї, десь у районі сонячного сплетіння, почало розливатися дивне тепло. Це було те саме Світло. Коли наступна група сфер почала свій рух, Олівія не здригнулася. Вона відчула тонку вібрацію кожної краплі і просто подумки наказала їм зупинитися.

Сталося диво. Сфера, що летіла прямо їй у груди, завмерла в декількох міліметрах від тканини, а потім з тихим, майже музичним шипінням розсипалася на мільйони крихітних, сяючих діамантових крапельок, що повільно опустилися на камінь невагомою парою. Олівія розплющила очі і посміхнулася — вперше за цей ранок вона відчула не втому, а тріумф.

— Ось так! — вигукнув капітан королівської варти, Варг, який спостерігав за тренуванням з галереї.

 — Ваша Високосте, це було бездоганно. Ваша магія має «родову пам'ять». Вона знає, як захищати вас, навіть коли ваш розум ще сумнівається. Вам просто потрібно довіряти собі більше, ніж своїм страхам.

—А ще, потрібен зручний одяг для тренувань, — сказала сміючись Олівія, — сукні такі незручні.

Після ранкових занять, присвячених відчуттю магічних потоків, наставав час, який королева Селеста називала «годиною родинного затишку». Це були моменти, коли Олівію м’яко вводили в саму суть життя Валорії — не як суху науку, а як передачу спадку пращурів.

Вони збиралися на «Терасі Сонця», звідки відкривався захопливий краєвид на Дзеркальне озеро. Поверхня води була настільки гладкою, що в ній, як у гігантському дзеркалі, відображалися не лише пухнасті хмари, а й зграї дивовижних веселчастих птахів, що ширяли над водою, лишаючи за собою ледь помітні сяючі сліди. Здавалося, ніби небо і вода злилися в одне ціле, створюючи простір без кордонів.

— Твоє повернення, Олівіє, — почав Еліас, чоловік Астерії, лагідно усміхаючись і розгортаючи на столі старовинну мапу, інкрустовану сяючими кристалами, — це справжнє диво для нашої землі. Бачиш ці вогники на мапі? Це серця наших міст. Двадцять років вони тьмяніли, бо магічний захист Валорії потребує гармонії  магії двох сестер.  Хоч Астерія — неймовірно сильна, але справжній захист — «Подих Життя» — розквітає лише тоді, коли дві спадкоємиці крові тримаються разом.

Олівія помітила, як її мати, королева Селеста, на мить міцніше стиснула тонку порцелянову ручку свого горнятка. В її очах бриніла не тривога правительки, а вдячність матері, якій повернули найдорожче.

 — Донечко, ми хочемо, щоб ти почувалася впевнено, — тихо сказала мати.

 — На прийдешньому балу на тебе дивитимуться тисячі очей. Але не бійся їх. Вони сповнені надії й прагнуть побачити в тобі ту саму іскру, яка колись освітлювала цей світ. Твоє завдання — просто бути собою. Твоя щирість — це твоя найголовніша магія.

— А що, як я не впораюся? — голос Олівії здригнувся, вона подивилася на свої руки. — Що, як мій дар вирветься з-під контролю від хвилювання?

 — Саме для того ми поруч, — Астерія підсунулася ближче і накрила руку сестри своєю теплою долонею. 

— Ми вчимо тебе відчувати свій дар як частину тебе. Справжня велич принцеси Валорії не в гучних закляттях, а в спокої, який дарує впевненість усім навколо. Ти — Берегиня, і твоя присутність зцілює цей простір.