Розділ 10

Розділ 10

Перші дні після офіційного та такого емоційного возз'єднання родини стали для Олівії не просто періодом адаптації, а справжнім випробуванням на психологічну та фізичну міцність. Світ Валорії, який під час першого бенкету здавався лише красивою, сяючою декорацією з казки, почав оживати навколо неї з лякаючою, майже агресивною швидкістю, не залишаючи їй часу навіть звикнути. Магія, яку вона вважала вигадкою і про яку раніше читала лише в старих, пожовклих книжках в далекому селі на Землі, тепер не просто існувала десь поруч — вона пульсувала в її власних венах, відгукуючись на кожен удар серця, на кожен мимоволі зроблений вдих. І, як виявилося, це було зовсім не так романтично чи легко, як вона собі  навіть уявити не могла.

Олівія сиділа в «Саду Тиші» — глибоко прихованому куточку королівського палацу, куди не долинав гамір слуг, брязкання посуду чи передзвін зброї вартових на стінах. Це було місце, створене спеціально для королівських медитацій. Дерева тут мали звичайну темну кору та густе листя всіх відтінків зеленого, але було в них щось дивовижне. Тонкі, наче виткані з найніжнішої тканини, листочки тихо дзвеніли на вітрі. Ця складна багатоголоса мелодія нагадувала тисячі дрібних кришталевих підвісок, що б'ються одна об одну, заспокоюючи думки.

Перед нею на мармуровому столику, інкрустованому рідкісним синім лазуритом та золотою ниткою, стояло горнятко трав'яного чаю. Пара над ним піднімалася тонкими сріблястими спіралями, але Олівія боялася навіть торкнутися тендітної порцеляни. Вона досі відчувала відлуння нічної бурі в руках і не хотіла порушити цю крихку гармонію саду.

Дівчина помітила дивну закономірність: щойно її думки ставали неспокійними або в серці спалахував спогад про минуле, рідина в чашці починала мерехтіти яскраво-фіолетовим світлом, а маленька срібна ложечка вигиналася в пальцях, намагаючись перетворитися на крихітну срібну рибку, що б'є хвостом об стінки порцеляни. Це лякало її. Світ навколо переставав бути звичним — він ставав неконтрольованим, готовим змінюватися під впливом емоцій.

— Це абсолютно нормально для твого стану, Олівіє. Не бійся своєї магії, вона лише вчиться звучати в унісон із тобою, — пролунав спокійний, оксамитовий голос Астерії.

Сестра підійшла абсолютно безшумно, наче тінь. Її кроки по м'якій, густій траві, що ледь помітно світилася в тіні дерев, були невагомими. Астерія сіла поруч, і Олівія миттєво відчула, як розпечене повітря навколо стало прохолоднішим і стабільнішим. Присутність сестри діяла на неї як заспокійливе у штормовому морі.

— Твоя сила зараз схожа на молоде, нестримне вино, яке з неймовірною силою намагається вибити корок із бочки, — продовжила Астерія, м’яко накриваючи своєю долонею тремтячу руку Олівії.

 — Двадцять років ти жила в світі, де немає магії . Тепер, коли ти повернулася додому, вона виривається на волю, реагуючи на кожну твою думку, кожен спалах страху чи радості. Ти — наче посудина, яку занадто швидко наповнюють водою.

— Я боюся щось безповоротно зламати, Астеріє, — прошепотіла Олівія, дивлячись на свої пальці, навколо кінчиків яких іноді проскакували дрібні сріблясті іскри, схожі на маленьких рухливих комах.

 — Сьогодні вранці, коли лише розплющила очі, я на мить згадала про сад у Грушівці, про те, як пахли квіти бабусі Марії після дощу... і оксамитові штори в моїй спальні миттєво розквітли справжніми, живими півоніями. Вони пахнуть так сильно, що паморочиться голова, їхнє коріння вплелося в шовк тканини, і я абсолютно не знаю, як їх зупинити. Слуги дивляться на мене як на божевільну, і я відчуваю себе зламаною лялькою.

Астерія лагідно, по-доброму засміялася. Цей звук змусив смарагдове листя над ними задзвеніти ще мелодійніше, наче підхоплюючи її настрій.

— Це не поломка, сестро. Це великий дар творення! Магія самого життя в її чистій формі. Вона завжди була неймовірно сильною в нашому роду по материнській лінії. Мама розповідала, що наша прабабуся могла одним лише лагідним поглядом оживити висушений сад, перетворивши пісок на оазу. Ти маєш зрозуміти головну істину нашого світу: магія — це не інструмент, який можна покласти в шухляду. Це частина тебе. Вона не «вмикається» за бажанням, вона просто існує разом із тобою. Ти маєш навчитися не керувати нею, а співіснувати в повній гармонії, як дихання співіснує з тілом.

Олівія підняла очі на сестру. В її погляді було стільки спраги до правди, що Астерія на мить замовкла, збираючись із думками.

 — Розкажи мені більше про цей світ, — попросила Олівія, відставляючи чашку, яка нарешті перестала світитися.

 —Хто наші справжні союзники, а хто лише вдає дружбу? Мама казала, що звістка про моє повернення вже розлетілася далеко за межі Валорії. Що це насправді означає для нашого королівства?

Астерія зосередилася. Вона повільно простягнула руку над мармуровим столом, і з її долоні почав витікати густий синій туман. За мить він структурувався, і над столиком виникла об’ємна, напівпрозора магічна карта всього світу. Вона переливалася золотими вогнями великих міст, срібними нитками річок та смарагдовими плямами прадавніх лісів.

— Ми знаходимося тут, у самому серці Об’єднаних Земель — Королівстві Валорія, — Астерія вказала на сяючий центр, де височів замок, схожий на величезний кристал.

 — Ми об’єдналися в боротьбі проти темних монстрів. Хоча поки не було загрози від монстрів чи мага протягом цих двадцяти років, кожне королівство живе так як до об’єднання .

Вона провела рукою по карті: — На півночі — Срібні гори. Там живуть горді та мовчазні маги-майстри , які тисячоліттями постачають нам кристали для магічних накопичувачів. Без них наше освітлення та захист згасли б за місяць. На півдні — Океан Снів, там розташовані острівні держави. Їхні кораблі не просто плавають, а ніби літають над водою за допомогою «вітру думок». Валорія завжди була центром культури та магічної сили Альянсу, але після твого зникнення і смерті нашого батька Арвена ми стали вразливими.