Розділ 8

Розділ 8.

Бенкет на честь повернення принцеси нарешті добіг кінця, залишивши по собі складний, майже магічний шлейф із ароматів рідкісних спецій, солодкого нектару та відгомонів срібних фанфар, що все ще вібрували в самому повітрі палацу, наче невидимі струни. Олівія стояла на балконі своїх нових покоїв, міцно стиснувши пальцями холодні мармурові перила, які здавалися їй занадто білими, занадто ідеальними для її звичайних рук, що звикли до грубої праці. Вона жадібно вдихала прохолодне нічне повітря Валорії. Воно було густим, майже відчутним на смак, наповненим кришталевою прохолодою, нічним жасмином і чимось невловимим — давньою силою землі, що відгукувалася вібрацією в кожній клітині її тіла.

Покої Олівії складалися з декількох кімнат , облаштованих не як помпезне втілення монаршої величі, а як затишний осередок, де кожен елемент інтер’єру працював на заспокоєння та відновлення сил. На відміну від решти палацу з його важким золотом та глибоким пурпуром, тут панувала палітра пудрової троянди, м’якої м’яти та вершкового айворі.

Центральне місце в особистій вітальні займала зона відпочинку біля панорамного вікна. М’яка кушетка, оббита ніжно-фісташковим оксамитом, була закидана подушками різних пастельних відтінків. Саме тут на витонченому столику кольору вибіленого дуба стояла вишукана ваза з букетом польових ромашок та сріблястих лілій.

Крізь відчинені різьблені двері виднілася спальня. Там панувала тиша, а в центрі височіло величезне ліжко зі світлого сонячного дерева. Воно було застелене каскадом ковдр із «хмарного шовку», а балдахін із напівпрозорого персикового шифону захищав сплячу від сторонніх очей, створюючи атмосферу цілковитої безпеки.

Стіни обох кімнат мали ніжний молочний відтінок. Вони м’яко поглинали денне світло, а ввечері самі починали випромінювати лагідне сяйво. Поверх них розквітали візерунки невагомих пелюсток сакури, що ніби летіли за вітром, створюючи ілюзію нескінченного весняного неба. Повітря було напоєне ледь вловимим ароматом ванілі, а підлога, встелена килимом кольору дикої півонії, повністю поглинала звук кроків.

Повітря в кімнатах було напоєне ледь вловимим ароматом ванілі та свіжої лаванди. Тут не було різких тіней чи гучних звуків. Навіть підлога була застелена килимами із ворсом, схожим на густий лісовий мох кольору дикої півонії, що повністю поглинав звук кроків. У цих покоях Олівія нарешті могла розпустити волосся і просто бути собою — дівчиною, яка шукає гармонії між двома всесвітами.

Вона все ще відчувала на губах солодкий присмак дивовижних фруктів, що танули в роті, наче магічні хмари, та згадувала — тисячі голосів, що вітали її, схиляючись у глибоких поклонах. «Я знайшла їх», — ця думка пульсувала в її скронях, як теплий прибій. Але замість абсолютного щастя вона відчувала неймовірний страх. Ще тиждень тому вона була Олесею, дівчиною із Грушівки, чиїм найбільшим клопотом був зламана хвіртка, ціни на дрова та чи вистачить запасів на зиму. Тепер вона була частиною чогось неосяжного, і ця велич тиснула на її плечі сильніше за королівську мантію.

 Як звикнути до цього блиску? Тут кожна цеглина випромінювала історію, кожна картина на стіні, здавалося, стежила за нею з мовчазним докором: «Чи гідна ти бути однією з нас? Чи не є ти випадковою помилкою магії?». Олівія подивилася на свої руки — звичайні руки з невеликими мозолями від сапки . На фоні розкішної шовкової сукні, що переливалася сріблом під світлом місяця, вони здавалися їй чужими.

Тихий, делікатний стукіт у масивні двері вітальні відволік Олівію від похмурих роздумів.

 — Олівіє? Ще не спиш? Можна до тебе? — почувся лагідний голос Астерії.

Дівчина поспішила відчинити. На порозі стояли сестра та Еліас. Астерія вже змінила вечірню сукню на легкий домашній одяг із найтоншого шовку, Еліас стояв поруч, схрестивши руки на грудях. Його сріблясто-чорний камзол у напівтемряві коридору здавався викуваним із самої нічної прохолоди.

— Ми завітали лише на кілька хвилин, щоб перевірити, як ти почуваєшся після цього божевільного дня, — сказала Астерія.

Олівія жестом запросила їх до вітальні.

 — Найдивовижніший день у моєму житті, — прошепотіла вона, присідаючи на край фісташкової кушетки. — Але я боюся заплющити очі. Можливо, вранці прокинуся у своєму старому ліжку в Грушівці і зрозумію, що все це — лише сон.

Еліас підійшов ближче, зупинившись поруч із сестрами у смузі місячного світла.

 — Сни не залишають такого чіткого сліду в душі, принцесо, — тихо, але впевнено сказав він. Його голос, зазвичай суворий як на полі бою, зараз звучав по-братськи м’яко.

 — Послухай мене. Я бачив сьогодні твої очі на бенкеті. В них було забагато тривоги, забагато «Олесі» і замало «Олівії». Він на мить замовк . — Тобі буде непросто, але знай: ти під нашим особистим захистом. Якщо будь-хто — чи то пихатий герцог, чи підступний маг — спробує бодай поглядом образити тебе, він матиме справу з нами. будемо твоїм захистом, поки ти не прокинеться власна сила. А вона прокинеться , я це бачу.

Олівія підняла очі на Еліаса. Вона ніколи не мала старшого брата, але зараз відчула саме таку підтримку — непохитну, як скеля.

 — Дякую, Еліасе. Мені дуже важливо було це почути.

Астерія на мить обійняла Олівію за плечі, притиснувшись щокою до її скроні. Від сестри пахло сонцем і чимось солодким.

— Еліас правий. Ми — твій непорушний тил. Я знаю, що ти відчуваєш порожнечу там, де мають бути спогади про нас. Двадцять років — це ціле життя, прожите нарізно. Я кожну ніч дивилася на порожнє ліжко поруч із моїм у дитячій і питала у зірок, де ти і чи тобі не холодно. Я відчувала, що частина моєї душі десь далеко, але вона пульсувала життям. Тепер, коли ти тут, я знову стала цілою. Ми більше нікому не дозволимо розірвати це коло.

 — Ми не будемо тебе затримувати, тобі треба відпочити. — Завтра почнеться твоє нове життя. Воно буде виснажливим, сповненим уроків і правил, але прекрасним, бо воно твоє за правом крові.