Розділ 7

Розділ 7

Селеста змахнула сльози радості , адже її донечки зараз разом.

— Ходімо всередину, — скомандувала королева, обіймаючи обох доньок за талії. — Сьогодні в палаці буде великий бенкет. Ми відкриємо льохи з тисячолітнім нектаром. Нехай кожен мешканець міста п’є за здоров’я принцеси Олівії!

Вони рушили до палацу, і Олівія помітила, як Астерія при кожному кроці ледь помітно стискає її руку, наче перевіряючи, чи вона справжня.

 Сестра нахилилася до її вуха і прошепотіла: — Ти маєш мені все розповісти про кожну хвилину свого життя. Я хочу знати, як ти вижила там, де немає джерел сили. Ти — найсильніша з нас, Олівіє, бо твоя магія витримала випробування порожнечею.

Поки слуги готували головну залу до святкування, королева провела родину до Малої блакитно- білої вітальні. Це було місце для своїх — затишне, наповнене ароматом сушених трав і воском магічних свічок, що ніколи не догорали.

Олівія сіла у глибоке крісло, оббите оксамитом кольору морської хвилі. Вона спостерігала за Астерією. Серце стискалося від дивного суміші почуттів: захоплення, заздрості до цієї впевненості та неймовірної любові. Астерія не сіла на банкетку чи стілець — вона опустилася в крісло біля матері, скинувши туфлі.

— Нарешті, — видихнула сестра, розпускаючи тугу зачіску. — Ці церемонії вбивають мене швидше, ніж ворожі стріли.

Еліас підійшов до неї ззаду. Його рухи були позбавлені лицарської манірності, яку Олівія бачила на сходах. Він просто поклав руки сестрі на плечі, і Олівія помітила, як Астерія миттєво розслабилася, наче його дотик був для неї головним джерелом сили.

— Ти знову занадто напружилася, кохана, — тихо сказав герцог. Його погляд, спрямований на дружину, був настільки теплим, що Олівії на мить стало ніяково, ніби вона підглядає за чимось інтимним. — Попереду ціла ніч танців. Ти маєш бути легкою, як пушинка.

— З тобою я завжди легка, — Астерія накрила його долоню своєю, і Олівія побачила, як на їхніх обручках на мить спалахнули однакові руни зв’язку.

Тим часом маленька Міра та Лео знайшли на підлозі коробку з "магічними іграшками". Це були дерев'яні фігурки драконів та лицарів, які оживали від дотику дитячих пальців. Маленький дракончик змахнув крильцями і випустив хмарку золотистого диму прямо в обличчя Лео. Хлопчик заходився дзвінким сміхом, який відлунював від високої стелі.

— Тітко Олівіє, дивись! — вигукнула Міра, підбігаючи до неї. Вона тримала в руках маленьку скляну кулю, всередині якої кружляли справжні крихітні сніжинки. — Це куля пам'яті. Якщо в неї прошепотіти щось гарне, вона буде світитися вночі. Розкажи їй щось про свій світ! Там справді є залізні птахи?

Олівія взяла кулю. Вона відчула холод скла і легке тремтіння магії всередині. — У моєму світі, Міро, немає таких куль, — тихо почала вона, і вся родина затихла, прислухаючись. — Там люди звикли вірити лише в те, що можуть торкнутися руками. Але там є океан, який розмовляє з берегом. Є ліси, де дерева пам'ятають імена тих, хто проходив повз них сто років тому. І там була бабуся... яка пекла хліб, що був круглий, як сонце.

— Хліб із сонця? — очі Лео округлилися.

 — Ні, — посміхнулася Олівія. — Хліб круглий, як сонечко.  Бабуся вкладала в нього стільки любові, що він міг вилікувати будь-який сум.

Астерія підняла голову, її погляд став серйозним.

— Ти сумуєш за ними, чи не так? За тим життям? — вона підсунулася ближче до крісла Олівії. — Мені іноді здавалося, що я чую твій плач крізь світи. Особливо в дощові ночі. Я виходила на балкон, дивилася в бік Заборонених Скель і кликала тебе. Еліас знаходив мене там на світанку, змерзлу, але я не могла піти. Я знала, що десь там ти дивишся на ті ж зірки, але не бачиш їхнього справжнього світла.

— Я бачила їх, Астеріє, — прошепотіла Олівія. — Але вони здавалися мені просто далекими і холодними. Я не знала, що вони так схожі на ці.

Еліас сів на підлокітник крісла дружини.Він не відпускав її руки.

 — Тепер усе інакше, — сказав він, дивлячись на Олівію з глибокою повагою. — Ви повернули королівству не лише принцесу. Ви повернули Астерії її душу. Вона стала... спокійнішою, відколи ви переступили поріг. Хоча, — він грайливо смикнув дружину за локон, — я впевнений, що завтра вона вже потягне вас на тренувальний майданчик перевіряти ваші вміння.

— Еліасе! — Астерія жартівливо замахнулася на нього. — Залиш її в спокої! Хоча, — вона знову повернулася до Олівії, — він правий, твоя магія — це велика сила, але Малакар не грає за правилами. Він не буде розмовляти з пташками. Він буде бити темним полум'ям.

Королева Селеста, яка до цього мовчки спостерігала за дітьми, підійшла до доньок і поклала руки їм на голови.

 — Сьогодні — тільки любов. Малакар далеко, його тінь не перетне поріг цієї вітальні. Подивіться на дітей. Вони бачать у вас не магію, а щастя. Нехай цей вечір стане для нас щитом.

Міра в цей час заснула прямо на килимі, обійнявши свою сніжну кулю, яка тепер світилася ніжним лавандовим світлом — вона ввібрала розповідь Олівії. Лео намагався будувати замок із бурштинових кубиків, а Еліас тихенько щось шепотів Астерії на вухо, від чого вона тихо сміялася, ховаючи обличчя на його плечі.

Олівія дивилася на них і вперше за всі роки відчула, що вона не просто "існує". Вона — частина цього складного, сяючого візерунка. І вона зробить усе, щоб ці діти ніколи не дізналися, що таке самотність у чужому, холодному світі.

— Час , — зітхнула Астерія, підводячись. — Еліасе, бери Лео. Мамо, ми скоро будемо готові. Олівіє... тримайся за мою руку. Якщо натовп стане занадто гучним — просто закрий очі і слухай своє серце. Ми всі поруч з тобою, нічого не бійся.

Музика та сміх з головної зали долинали сюди приглушено, а Олівія та Астерія, скориставшись моментом, непомітно вислизнули на високий балкон, що виходив на південну сторону. Тут, під куполом нічного неба, панувала особлива тиша, що так контрастувала з гучністю на бенкеті. Небо здавалося витканим із чорного оксамиту та розсипаних діамантів.