Розділ 6.

 Розділ 6.

Ранок у королівстві не просто настав — він розквітнув. Але Олівія прокинулася раніше світанку. Довго не могла заснути після того, що побачила. Їй не давали спокою постаті, які побачила, але новий день, нові відкриття. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, і його перші промені, проходячи крізь особливе скло покоїв, розсипалися по кімнаті тисячами маленьких веселок.

Дівчина потягнулася, відчуваючи незвичну легкість у всьому тілі. Подушки з пуху казкових птахів за ніч наче запам’ятали контури її обличчя, даруючи відчуття абсолютного затишку. На мить вона заплющила очі, намагаючись втримати в пам’яті образ батька з нічного сну, але видіння тануло, залишаючи по собі лише тепле відлуння його голосу.

 Олівія кинула погляд на щоденник батька на нічному столику. Сьогодні вона обов'язково його відкриє. Ще мить — і двері прочинилися, впускаючи до кімнати світло нового дня. Разом із ним, немов ранковий туман, увійшли чотири покоївки. Вони несли на срібних тацях рушники, легкі й білі , мов хмари, та флакони з оліями, які переливалися всіма кольорами.

— Час для купелі, Ваша Високосте, — прошепотіла старша з них, схиляючись у глибокому уклоні.

Олівію провели до купальні, яка була повністю оздоблена білим мармуром. Посеред зали розташовувалася величезна кругла купіль, заглиблена в підлогу. Вода в ній не була простою — вона пульсувала ніжним перламутровим світлом і тихо співала, наче десь на глибині джерела перекочувалися маленькі дзвіночки.

Коли Олівія занурилася у воду, вона мимоволі зойкнула від захвату. Вода була теплою, як материнські обійми, і неймовірно ніжною, наче розплавлений шовк. Покоївки почали додавати у купіль пелюстки рідкісних квітів, які при контакті з водою розчинялися, перетворюючись на запашну піну. Аромат лаванди, меду та чогось невловимого — можливо, самого зіркового пилу — наповнив повітря.

 Кожна клітинка її тіла ніби вбирала цю магічну вологу. Земний пил, втома минулих років, тривоги та сумніви — усе це наче змивалося, залишаючи шкіру сяючою та гладкою, як пелюстка лілії. Зірка на її плечі під водою почала світитися м’яким сріблом, і Олівія помітила, що навколо її тіла у воді утворюється невеликий ореол світла.

— Ваша магія прокидається, — тихо зауважила одна з дівчат, дивлячись на принцесу з побожним захватом. — Вода відчуває справжню господарку.

Після купання настав час для першої примірки королівської сукні. Олівію підвели до високого, на весь зріст, дзеркала в рамі з білого золота. Коли дівчина наблизилася до нього, то на мить завагалася, згадуючи химерний сон та ту зловісну посмішку власного відображення. Постаті з вежі все ще стояли перед очима, наче застиглі тіні, і всередині хололо від думки: що, як Малакар насправді набагато сильніший, ніж вони всі думають? Чи це була лише гра її уяви, змученої нічним кошмаром?

Проте м'який дотик і щира турбота мами, яка впевнено поправила тканину на її плечах, розвіювали нічні страхи, наче ранковий вітер — туман. Сяйво сукні та тепло рідної руки змусили її зробити крок вперед.

 Королева вже чекала там, її очі світилися гордістю.

— Тканину для сукні ткали сім років із ниток срібних павуків та місячного сяйва, — сказала мама, торкаючись невагомої тканини, що лежала на манекені.

Коли Олівія одягла її, вона відчула, що це не просто одяг. Тканина здавалася ніби «живою». Вона сама підлаштовувалася під її фігуру, облягаючи талію та спадаючи легкими хвилями до самої підлоги. Колір сукні був дивовижним: чарівний блакитний, а при кожному русі по тканині пробігали маленькі іскорки, наче зірки.

Олівія подивилася в дзеркало і не впізнала себе. Перед нею стояла не «Олеся з села», не втомлена дівчина в кросівках, а справжня правителька. Її волосся, в яке вплели дрібні діаманти, сяяло, а очі стали настільки глибокими, що в них можна було потонути.

— Ти прекрасна, Олівіє, — прошепотіла королева, покладаючи на голову доньки тонку діадему. — Тепер ти готова.

Раптом тишу палацу розірвав гучний, урочистий звук сурм. Він відлунював від стін, змушуючи вітражі дрижати. У покої забіг дворецький, захеканий, але з сяючим обличчям.

— Ваша Величносте! Принцесо! Вісник прибув! Карета її Високості Астерії вже в’їжджає у головну браму! Вона прибула з чоловіком та дітьми!

Серце Олівії пропустило удар. Астерія. Її сестра, її друга половинка.

Вони поспішили до головного входу. Олівія ледь встигала за матір’ю, її серце калатало так гучно, що здавалося, його чути на весь палац. Коли вони вийшли на широкі мармурові сходи, перед ними розгорнулася велична картина. Величезна золота карета, запряжена шістьма білосніжними грифонами, опускалася прямо на площу перед палацом. Грифони змахнули могутніми крилами, здіймаючи хмару золотистого пилу, і завмерли.

Дверцята відчинилися. Першим вийшов високий статний чоловік у військовому мундирі — герцог Еліас, чоловік Астерії. Він подав руку жінці, і Олівія відчула, як світ навколо неї знову починає пульсувати.

Слідом за чоловіком з карети вийшла жінка. Вона була трохи схожою на Олівію, але водночас зовсім іншою. Її впевненість, її владна постава та магічне сяйво, що виходило від неї, вражали. За нею вибігли двоє маленьких дітей — хлопчик та дівчинка, які з цікавістю озиралися навколо.

Астерія зупинилася біля підніжжя сходів. Її погляд зустрівся з поглядом Олівії. Час наче зупинився. Весь натовп слуг, гвардійців та придворних затамував подих. Дві рідні душі нарешті опинилися в одному просторі.

— Олівіє? — голос Астерії був точнісінько таким же, як у неї, але в ньому відчувалася сила .

 — Астеріє... — видихнула Олівія.

Сестра кинулася вгору по сходах, ігноруючи весь етикет. Олівія побігла їй назустріч. Коли вони зіткнулися в обіймах, повітря навколо них вибухнуло сліпучим срібним світлом. Магія двох сестер злилася в єдиний потік, створюючи над палацом гігантський купол, що сяяв яскравіше за сонце.

Вони плакали, сміялися і не могли відпустити одна одну. Діти Астерії підбігли до них, несміливо торкаючись сукні нової тітки.