Розділ 5

Розділ 5

Олівія тремтячими руками взяла книгу. Шкіра палітурки була теплою, наче вона все ще зберігала тепло рук короля. Вона притиснула щоденник до грудей. — Це... це дорожче за будь-які діаманти, мамо. Дякую.

 Королева взяла Олівію за руку і повела її до високого дзеркала в позолоченій рамі. — Донечко, я так довго чекала. Я хочу зробити тобі подарунок. Будь-що: коштовності, сукні, власну вежу в палаці... Скажи, чого ти хочеш?

Олівія подивилася на своє відображення: на фоні величних гобеленів та мармуру вона виглядала чужою, але її очі сяяли. — Мамо, — промовила вона, і її голос відлунив під високою стелею зали. — Мені не потрібні дарунки. Найкращий подарунок — це те, що я нарешті знаю правду. Це те, що в мене є ти... і моя сестра, а тепер ще й щоденник батька. Більшого щастя не існує.

Королева обійняла її, і в цей момент Олівія помітила, як стіни зали на мить спалахнули ніжним рожевим світлом, вітаючи свою принцесу вдома.

Вони вийшли з зали і попрямували до сходів, що вели до покоїв принцеси. Кожна сходинка була зроблена з білого агату. Коли Олівія наступала на них, камінь під її ногами на мить підсвічувався ніжно-блакитним світлом, наче вітаючи її.

— Сьогодні ти відпочинеш, — сказала королева, зупиняючись біля масивних дверей, прикрашених різьбленням у формі зірок. — Твоє життя на Землі було сповнене праці. Тут ти маєш навчитися приймати турботу. Завтра ми почнемо готуватися. Народ Валорії хоче бачити свою принцесу.

Олівія кивнула, хоча в голові все ще крутилися сотні запитань. Вона увійшла до своїх нових покоїв. Кімната була величезною, з великим вікном, з якого відкривався вид на все королівство. Ліжко з балдахіном із невагомої тканини, що нагадувала туман, здавалася хмарою, що спустилася з неба.

Вона підійшла до вікна. Десь там, за горизонтом, був її старий світ. Світ, де залишилася могила бабусі Марії, її старий комп’ютер і недопите горнятко чаю. Але тут, у променях цього золотого сонця, вона вперше відчула, що її серце більше не розбите на шматки. Воно ціле.

Вечір опускався на королівство неквапливо, наче розлите по полотну чорнило, що поступово розчинялося у фіалковому небі. Олівія стояла біля вікна своїх нових покоїв, спостерігаючи, як сонце цього світу ховається за обрій, залишаючи по собі довгі, криваво-золоті тіні.

Кімната була наповнена м’яким сяйвом кристалів, що були вмонтовані в стіни. Вони почали пульсувати ніжним блакитним світлом, щойно згасло останнє сонячне проміння. Це було дивно: інтер’єр підлаштовувався під неї. Повітря пахло жасмином та нічною прохолодою, а легкі шовкові штори ледь помітно ворушилися, хоча вікна були зачинені — палац наче сам дихав разом із нею.

До кімнати безшумно увійшли дві покоївки. Вони трималися з такою повагою, що Олівії знову стало ніяково. У її колишньому житті найвищою розкішшю була гаряча вода в душі , ( який облаштували за будинком ) після довгого робочого дня, а тут... Дівчата хотіли допомогти їй зняти старі джинси та кофту, але Олівія відмовилася. Вона звикла робити все сама . Дівчина вдягла нічну сорочку з найтоншого сріблястого шовку. Тканина була такою невагомою, що здавалося, ніби дівчину огорнули хмаринкою. Але щоб покоївки не ображалися, дозволила допомогти розчесати волосся.

— Відпочивайте, принцесо, — прошепотіли дівчата, схиляючись у глибокому поклоні, і зникли за дверима.

Олівія лягла у велетенське ліжко. Подушки були наповнені пухом казкових птахів — вони ідеально приймали форму голови, даруючи відчуття невагомості. Вона заплющила очі, притискаючи до себе щоденник батька, який мама дозволила забрати. Сон прийшов миттєво, але це не був звичайний відпочинок. Це було занурення в іншу реальність.

***

Олівія опинилася на широкому білому полі, над яким не було неба — лише нескінченний золотавий простір. Вона йшла босоніж по теплій, наче нагрітій сонцем, підлозі, що виблискувала, як дзеркало.

Раптом з туману попереду почав вимальовуватися силует. Це був чоловік. Високий, ставний, у простому білому вбранні. Коли він підійшов ближче, серце Олівії забилося так сильно, що вона відчула пульсацію в скронях. Це було обличчя з портрета. Її батько. Король.

Його очі були такими ж волошково - синіми, як в сестри і в них світилася неземна мудрість та легкий смуток. Він не йшов, він наче плив над дзеркальною поверхнею. — Ти повернулася, Олівіє, — його голос пролунав не у вухах, а прямо в її голові, теплий і глибокий, як звучання віолончелі. — Тату? — прошепотіла вона, боячись порушити крихку магію цього моменту. — Це справді ти? Чи це лише гра моєї уяви?

Він зупинився за крок від неї. Олівія хотіла торкнутися його руки, але її пальці пройшли крізь світло, з якого він складався. — Я — лише відлуння твоєї крові, донечко. Пам’ять, що зберігається в стінах цього палацу і чекала твого дотику. Ти маєш знати: не все так просто. Ти повинна дізнатися що сталося насправді і допомогти врятувати рідних та королівство.

Раптом простір навколо них почав темніти. Золото змінилося холодним сірим туманом. Батько став напруженим. — Вони відчувають тебе, Олівіє. Бачать твій світ у своїх видіннях і шукатимуть способу підібратися до тебе через твої земні спогади. Не вір тіням. Пам’ятай, хто ти є. Твоя сила — не в закляттях, а в серці, яке навчилося любити в світі без магії. Це твоя перевага перед ними.

Постать батька почала розчинятися. — Зачекай! — крикнула Олівія. — Розкажи мені, хто вони! Як мені їх знайти і знешкодити? — Всьому свій час, доню, — голос батька долинав наче здалеку. — Слухай шепіт вітру, він підкаже. Бережи маму... і не бійся зірки на своєму плечі. Вона — твій ключ.

Сон змінився. Тепер Олівія бачила високу чорну вежу, що впиралася в попелясте небо. На вершині вежі стояли дві постаті у довгих мантіях, а навколо них кружляли велетенські птахи з людськими очима. Одна постать обернулася, і Олівія побачила два холодні блакитні вогні замість очей. Маг дивився прямо на неї. Він простягнув руку, і чорний туман потягнувся до неї, намагаючись схопити за горло...