Розділ 4

Розділ 4. 

Минуло кілька годин, але Олеся все ще не могла звикнути до думки: це її дім. Сонце повільно котилося до обрію, заливаючи смарагдові схили королівського саду рівним золотом. У «Бурштиновій вітальні», де вони сиділи, панувала атмосфера спокою та шляхетності. Стіни кімнати були пофарбовані у м’який колір топленого молока з ледь помітним золотавим відливом, що робило простір світлим і легким.

Свою назву вітальня отримала завдяки дивовижній колекції виробів, що прикрашали кімнату. На різьблених полицях із темного дерева стояли великі вази, виточені з цільних шматків медового бурштину, які, здавалося, світилися зсередини. Поруч височіли витончені фігурки фантастичних звірів та птахів, майстерно вирізьблені з прозорого сонячного каменю. Навіть стіл, за яким вони сиділи, був прикрашений бурштиновою мозаїкою, що зображувала схід сонця над Валорією.

Коли справжні сонячні промені торкалися цих виробів, вони розсипалися по кімнаті тисячами теплих іскор, створюючи ілюзію, ніби сама кімната дихає золотом.

Олівія — ім’я все ще незвично перекочувалося на язику, витісняючи звичне «Олеся» — зачудовано розглядала велике панно на стіні. Це була картина, викладена з тисяч шматочків бурштину різних відтінків: від світло-жовтого до глибокого коньячного. На ній був зображений квітучий сад, і дівчині здалося, що пелюстки квітів на картині ледь помітно тремтять, коли повз них проходить теплий протяг.

— Розкажи мені все, Олівіє, — голос королеви звучав як оксамит. — Кожну дрібницю вашого побуту. Яку їжу ти любиш? Які пісні співала тобі бабуся? Я хочу знати, як ти жила в тому іншому світі, де немає нашого сонця і нашої музики.

Олівія зітхнула, і перед її очима постала стара сільська хата. Порівняно з цією розкішшю, вона здавалася крихітною коробочкою, але в ній було те, чого не замінить жодне золото. — Моє життя було дуже простим, мамо. Там, звідки я прийшла, немає магії так як тут, але була магія в руках однієї жінки. Бабуся Марія... Вона була звичайною українською жінкою. У неї не було крил, вона не знала заклять. Її сила була в любові, терпінні. Вона розповідала, що знайшла мене біля яблуні . Вона важко працювала на землі: зранку до ночі поралася в городі, доглядала худобу. Вчила мене садити квіти, варити найпростішу кашу, пекти хліб, який завжди пахнув затишком. Вона завжди казала, що я «особлива», але думаю, що бабуся дуже мене любила , тому так говорила.

Королева слухала, затамувавши подих, і сльози знову почали котитися по її щоках. — Звичайна жінка... — прошепотіла вона. — Вона зробила те, що не під силу багатьом . Дала тобі захист своєю любов'ю. Коли маг намагався пробити завісу світів, він шукав королівську ауру, але знаходив лише тепло земного вогнища, яке розпалювала Марія.

Олівія набралася хоробрості і поставила запитання, яке палило її зсередини: — Мамо, я все життя була Олесею. Бабуся Марія святкувала мій день народження сьогодні, першого березня. Але чи це справжня дата?

Королева лагідно посміхнулася. — Твій день народження справді сьогодні, люба. Ми назвали тебе Олівія — на честь Першого Світла, що на світанку торкається дерев оливи й благословляє землю миром та процвітанням. А двадцять три роки — це вік, коли магія нашої династії прокидається на повну силу. Марія не помилилася ні в чому. Навіть ім’я «Олеся», яке вона тобі дала, — це земне відлуння твого королівського імені.

Поки вони розмовляли, Олівія почала помічати, що за розповідями вони й не зчулися, як настав вечір. Королева підвелася, і двері вітальні відчинилися самі собою — важкі дубові полотна, інкрустовані перламутровими птахами, що, здавалося, змахнули крилами, коли дівчина проходила повз.

Вони рушили довгим коридором, який Олівія назвала б «Галереєю Відлуння». Підлога тут була викладена темним, майже чорним мармуром, відполірованим до такого блиску, що в ньому, як у воді, відбивалися високі стрільчасті вікна. У кожному вікні замість звичайного скла були вітражі, що зображували історію світу: ось перші королі приборкують вітри, ось будівництво цього самого палацу. Олівії здалося, що коли вона проходить повз вітраж із зображенням немовляти, скляна дитина на мить простягнула до неї ручку.

— Палац пам’ятає тебе, — тихо сказала Селеста, помітивши здивування доньки. — Стіни зведені з «живого каменю», він реагує на емоції тих, у чиїх жилах тече королівська кров.

Вони увійшли до Малої обідньої зали. Це було видовище, що змусило Олівію забути про голод. Посеред кімнати стояв стіл з білого дерева, ніжки якого були вирізьблені у формі коріння, що ніби вростало в підлогу. На стінах висіли гобелени, виткані зі срібних та золотих ниток. На них були зображені ліси, і Олівія готова була заприсягтися, що листя на гобеленах ледь помітно ворушилося від протягу.

Вечеря була справжнім ритуалом. Слуги в сріблястих лівреях рухалися безшумно, наче тіні. Перед Олівією поставили тарілку з найтоншої порцеляни, на якій розквітали сині квіти. Страви були неймовірними: прозорі бульйони, що пахли літніми травами, ніжне філе білої риби, запечене в пелюстках їстівних лілій, та магічні овочі, що на світлі змінювали свій колір. Хліб був легкий і повітряний, що здавався хмаринкою.

— Спробуй це, донечко, — королева вказала на десерт. — Це «Місячні тістечка» з нектаром нічних квітів та зацукровані плоди «сонячної вишні».

Олівія їла повільно, намагаючись запам’ятати кожен смак. — Тобі подобається наш хліб? — м’яко запитала королева, помітивши, як Олівія обережно розламує золотисту скоринку. — Його печуть на вогні з гілок сонячного дерева. Кажуть, він дарує сили тому, хто втомився від довгих мандрів.

Олівія відкусила шматочок. Смак був неймовірним — солодкуватим, із нотками меду та літа. На мить вона згадала, як бабуся Марія пекла круглі буханці хліба. Той хліб був смачним і бабуся завжди цілувала його, перш ніж порізати. «Хліб — це життя, Олесю», — казала вона. Олівія відчула, як горло стиснув жаль. Тут, серед срібла та магії, вона раптом зрозуміла, що Марія віддавала їй найкраще з того, що мала.