Розділ 3

Розділ 3.

— Все це насправді. Мені не здалося, — прошепотіла дівчина, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах.

Вона подивилася вниз: старі черевики, в яких вона ще вранці місила талий сніг біля годівнички, тепер стояли на смарагдовому килимі, що ледь помітно пульсував золотом. Кожен рух, кожен вдих у цьому світі здавався їй актом неймовірної сміливості.

Олеся зробила перший, ще непевний крок по цій чудовій землі, відчуваючи, як магія Валорії, про яку казала пташка, вже не була казкою — вона просочувалася крізь підошви взуття, піднімалася вище, даруючи тілу незвичну легкість і силу. Вона подивилася на свої руки. Тріщинки на шкірі від морозного вітру затягувалися прямо на очах, стаючи гладенькими, а нігті, поламані від важкої роботи в саду бабусі Марії, ставали міцними й сяючими.

–Це не сон, – вкотре прошепотіла дівчина, звертаючись до пташки, яка тепер сяяла , наче витвір королівського ювеліра. Пташка, яку тепер правильніше було б назвати айріс, схилила голову на бік. – Не сон, принцесо. Олеся оглянулася навколо. Попереду, на пагорбі, височів замок із золотими вежами, що пронизували небо. І вона знала: там на неї чекають. Там починається її справжня історія.

Раптом тишу саду порушив звук, від якого в Олесі по спині пробігли мурашки. Це був шелест дорогої тканини по мармуру. По білій стежині, що вилася між кущами троянд, до неї наближалася жінка. Її постать була велична, але в цій величності не було холоду – лише безмежне хвилювання. Жінка була вдягнена у дивне старовинне вбрання — сукню з невагомого глибокого темно-синього шовкового оксамиту, який у Валорії називали "диханням ночі". Ця тканина була настільки тонкою і прохолодною на дотик, що навіть у найтепліший полудень дарувала тілу відчуття свіжості. Сукня не мала важких нижніх спібниць — вона вільно спадала до самої трави, а при кожному кроці Селести тканина переливалася, наче глибокі води озера під літнім сонцем. Тонкі срібні нитки, вплетені в пояс, виблискували, підкреслюючи її велич, але само вбрання виглядало легким і повітряним, як пелюстка нічної фіалки». На її обличчі, попри королівську виправку, бриніли сльози, які вона навіть не намагалася приховати. Вона йшла швидко, майже бігла, і шелест її легкої спідниці підкреслював напружену тишу саду.

Коли вони опинилися на відстані кількох кроків, жінка зупинилася так різко, наче наштовхнулася на невидиму стіну. Її очі — великі, фіалкові, точно такі ж, як у самої Олесі — вивчали обличчя дівчини з такою жадобою, наче намагалися запам’ятати кожну лінію.

— Невже... невже ти її знайшла? — голос жінки був схожий на надломлений шепіт вітру, що пройшов крізь два десятиліття розлуки. Вона не відривала погляду від Олесі, звертаючись до пташки на її плечі. — Так, — коротко відгукнулася пташка, і в цьому звуці відчувалося торжество правди. — Я бачу... бачу... — жінка закрила обличчя руками, і з її грудей вирвався схлип, у якому було все: і біль двадцяти років порожнечі, і неймовірне полегшення. Олеся відчувала себе розгубленою. Вона подивилася на свої старі джинси, які тут здавалися якимось непорозумінням.

Серце билося так сильно, що їй здавалося — його чують усі навколо.

«Ні… це не може бути правдою…»

Вона зробила крок назад.

— Ви… помиляєтесь, — тихо сказала Олеся, намагаючись втримати голос рівним. — Я не та, кого ви шукаєте. — Але ви... ви не можете бути цілком впевнені, що саме я ваша донька, — тихо мовила вона, боячись повірити в це диво. — Я ж звичайна дівчина. Я виросла в українському селі...

Її погляд ковзнув по обличчю жінки — по сльозах, по тремтячих губах… по очах.

І саме очі змусили її завмерти.

Ті самі.

Наче віддзеркалення.

В грудях щось боляче стиснулося.

«А якщо…?» Серце раптом стиснулося так боляче, ніби знало відповідь раніше за неї.
Світ навколо ніби затих, залишивши лише цей погляд — знайомий до болю. Олеся ковтнула повітря, ніби вперше за довгий час змогла дихати. Вона дивилася на жінку — вже інакше. Не як на чужу. — …мамо? — ледь чутно прошепотіла вона. Королева Селеста (а Олеся вже не сумнівалася, що це вона) підійшла ближче. Вона обережно, наче торкаючись найціннішого кришталю, взяла Олесю за руки. Її долоні були теплими, а дотик викликав у дівчини дивне тремтіння в самому серці.

— Звичайно, — посміхнулася жінка.

— Ти — моя донечка, — твердо промовила королева, заглядаючи їй у саму душу. — Серце матері не обманеш. Воно чекало на цей момент кожен день, кожну хвилину протягом усіх цих довгих років. Ти схожа на мою маму, королеву Елару, твою бабусю. У неї був такий самий гордий погляд. Марія врятувала тебе, виховала, але ти моя Олівія, моя донечка. Ходімо зі мною, я тобі дещо покажу.

Королева не відпускала руку Олесі. Дівчина слухняно пішла слідом за королевою до палацу. Тільки-но вони переступили поріг, як час наче зупинився. Палац був сповнений життя, але при їхній появі все замовкало. Всі, хто працював у палаці — численні слуги, гвардійці в обладунках, придворні — миттєво припиняли свою роботу. Всі очі були прикуті до дівчини у дивному земному одязі. Вони дивилися на неї та на щасливу королеву, яка водночас і сміялася, і плакала. У залах панувала тиша, порушувана лише благоговійним шепотом: «Вона повернулася...», «Дивіться, копія королеви в юності!».

Королева вела її далі, через нескінченні анфілади кімнат, до великої галереї. На стінах у масивних рамах висіли портрети предків. Жінка зупинилася перед найвеличнішим полотном. На ньому були зображені король з королевою та двоє маленьких дівчаток у мереживних сукнях. Батько на портреті усміхався — це була тепла, впевнена усмішка чоловіка, який має все.

— Поглянь, — промовила мати, вказуючи на портрет королеви Елари. Це твоя бабуся по моїй лінії. — Ти, Олесю, дуже схожа на свою бабусю — ті самі риси, той самий погляд. А твоя сестра, як стверджувала моя мама, вдалася в бабусю Ізольду, маму твого тата, покійного короля Арвена.