Розділ 2

Розділ 2

Пташечки всілися і з хвилюванням приготувалися слухати гостю з іншого світу. Олеся теж завмерла в очікуванні розповіді.

— Колись дуже давно у цієї королеви було дві донечки ,  —продовжила пташка, і її голос став напрочуд серйозним.                                                                                                                                                            — Чоловік її, король, помер молодим, і до королеви почав свататися могутній і підступний маг. Він хотів влади і її краси. Але королева йому відмовила, бо її серце назавжди належало лише покійному чоловіку. Маг розлютився. Його гординя була зачеплена, і він сказав, що вона ще гірко пошкодує про своє рішення. А коли минув короткий час, одна з її донечок зникла. Просто серед білого дня, наче розчинилася в повітрі прямо в королівській колисці. Всі подумали на мага. Королева була готова на все, навіть погодитися на те ненависне одруження, аби тільки їй повернули дитину. Але маг лише сміявся. Дівчинки в нього не було, і жоден пошук не дав результатів. Вона наче випала з нашої реальності. Маг тоді сказав, що лише коли мине двадцять  років, у королеви з'явиться єдиний шанс знайти доньку. Адже саме тоді, в день її народження, на один день відкриються таємні шляхи у всі світи. Але знайти ці шляхи зможе тільки особливий птах айріс.

Пташка замовкла на мить, чистячи дзьобиком своє непоказне сіре крильце, і продовжила:                    — Королева всі ці роки шукала таку пташку, не втрачаючи надії. І ось, коли термін майже сплив, вона прогулювалася садом і побачила, як з гнізда випало двоє моїх пташенят. Вона не пройшла повз, вона підняла їх своїми ніжними руками і обережно посадила назад у безпеку. Яке ж було її здивування, коли я заговорила до неї! Я захотіла віддячити за порятунок моїх дітей і вирушила в мандри через тисячі світів, шукаючи ту саму іскру королівської крові. І ось я  тут.  Олеся відчула, як у грудях наростає дивне, суперечливе відчуття. Серце шалено калатало, але разом із тим у свідомість повільно просочувався холодний сумнів.

«А якщо це неправда?» — майнула тривожна думка. — «А якщо це лише дивний сон… або я справді втратила глузд?»

Вона стиснула пальці, намагаючись вхопитися за щось реальне — за холод поручнів, за знайомий запах весни, за саму себе. Все було надто дивним, надто неймовірним. Інші світи, королеви, зниклі принцеси… Це звучало як одна з тих казок, які бабуся розповідала перед сном.

«І чому саме я?» — подумала вона, відчуваючи, як страх повільно підступає до серця. — «Я звичайна дівчина… Я навіть не знаю, ким була до того, як мене знайшли. Але це ще не означає, що я — принцеса».

Олеся відчула, як гарячі сльози навернулися на очі. Бабусина «казка» про знайдену дитину під яблунею, яку вона чула сотні разів, раптом почала пульсувати живою, неймовірною реальністю. Кожне слово пташки вдаряло в ціль.                                                                                                                            — Бідна королева... — тихо, майже пошепки промовила Олеся, притискаючи руки до грудей. — Як же це нестерпно — двадцять  років жити в невідомості, втративши частину своєї душі...

Птахи знову замовкли і всі як один повернули голівки до дівчини. Тепер у їхніх поглядах була не просто цікавість, а очікування.       — Ти нас розумієш? Так? — запитала сіра пташка, підлетівши ще ближче, так що Олеся відчула помах повітря від її крил.                                                                                                        — Так. Я розумію все,  — сказала дівчина.                                                                                                 — Але як таке можливо? Люди цього світу ніколи не розуміли нашої мови, для них ми — лише шум лісу.                                                                                                                                                                          — Я сама не знаю, — Олеся похитала головою, витираючи сльози. — Раніше я чула лише щебет. А сьогодні... сьогодні все змінилося. Наче в мені відкрилися якісь двері, про які я не знала. Але ж сьогодні особливий день. Мій день народження. Мені сьогодні виповнилося рівно двадцять три роки.

Сіренька пташка раптово стрепенулася, її пір’ячко на мить спалахнуло дивним, перламутровим світлом, наче в ньому відбилася веселка.                                                                                                                  — Двадцять три... Час настав! — вигукнула вона.                                                                                 — Олесю, скажи мені, я благаю, чи маєш ти на тілі якийсь особливий, незвичайний знак? Щось, що було з тобою від самого народження?                                                                                                             — А як ти знаєш про це? — Олеся завмерла, серце пропустило удар. — У мене на лівому плечі є знак... невелика родимка у формі ідеальної  зірочки. Бабуся Марія завжди казала мені ховати її від чужих очей, казала, що це мій найсильніший оберіг.                                                                                          — Ох... — пташка майже задихнулася від хвилювання. — А покажеш мені? Це дуже важливо!

Олеся, наче діючи під гіпнозом, тремтячими пальцями трохи відгорнула важку в’язану кофту і край сорочки. Маленька зірочка на її білій шкірі в цей момент наче ожила — вона спалахнула м’яким золотистим світлом у яскравих променях весняного сонця. — Нарешті! Нарешті я знайшла тебе, принцесо! — пташка почала радісно кружляти навколо голови Олесі.                                                            — Ти та, кого ми шукали всі ці довгі роки! Ти — донька королеви Селести! Йдемо зі мною, негайно!        — Але як? Це неможливо! — Олеся розгублено дивилася на свої руки. — Я не маю крил, я не вмію літати. Я не знаю магії. Я просто земна дівчина, яка вміє готувати омлет і садити квіти...