Розділ 2

Розділ 2

Пташечки всілися і з хвилюванням приготувалися слухати гостю з іншого світу. Олеся теж завмерла в очікуванні розповіді.

— Колись дуже давно у цієї королеви було дві донечки , —продовжила пташка, і її голос став напрочуд серйозним. — Чоловік її, король, помер молодим, і до королеви почав свататися могутній і підступний маг. Він хотів влади і її краси. Але королева йому відмовила, бо її серце назавжди належало лише покійному чоловіку. Маг розлютився. Його гординя була зачеплена, і він сказав, що вона ще гірко пошкодує про своє рішення. А коли минув короткий час, одна з її донечок зникла. Просто серед білого дня, наче розчинилася в повітрі прямо в королівській колисці. Всі подумали на мага. Королева була готова на все, навіть погодитися на те ненависне одруження, аби тільки їй повернули дитину. Але маг лише сміявся. Дівчинки в нього не було, і жоден пошук не дав результатів. Вона наче випала з нашої реальності. Маг тоді сказав, що лише коли мине двадцять років, у королеви з'явиться єдиний шанс знайти доньку. Адже саме тоді, в день її народження, на один день відкриються таємні шляхи у всі світи. Але знайти ці шляхи зможе тільки особливий птах айріс.

Пташка замовкла на мить, чистячи дзьобиком своє непоказне сіре крильце, і продовжила: — Королева всі ці роки шукала таку пташку, не втрачаючи надії. І ось, коли термін майже сплив, вона прогулювалася садом і побачила, як з гнізда випало двоє моїх пташенят. Вона не пройшла повз, вона підняла їх своїми ніжними руками і обережно посадила назад у безпеку. Яке ж було її здивування, коли я заговорила до неї! Я захотіла віддячити за порятунок моїх дітей і вирушила в мандри через тисячі світів, шукаючи ту саму іскру королівської крові. І ось я тут. Олеся відчула, як у грудях наростає дивне, суперечливе відчуття. Серце шалено калатало, але разом із тим у свідомість повільно просочувався холодний сумнів.

«А якщо це неправда?» — майнула тривожна думка. — «А якщо це лише дивний сон… або я справді втратила глузд?»

Вона стиснула пальці, намагаючись вхопитися за щось реальне — за холод поручнів, за знайомий запах весни, за саму себе. Все було надто дивним, надто неймовірним. Інші світи, королеви, зниклі принцеси… Це звучало як одна з тих казок, які бабуся розповідала перед сном.

«І чому саме я?» — подумала вона, відчуваючи, як страх повільно підступає до серця. — «Я звичайна дівчина… Я навіть не знаю, ким була до того, як мене знайшли. Але це ще не означає, що я — принцеса».

Олеся відчула, як гарячі сльози навернулися на очі. Бабусина «казка» про знайдену дитину під яблунею, яку вона чула сотні разів, раптом почала пульсувати живою, неймовірною реальністю. Кожне слово пташки вдаряло в ціль.

— Бідна королева... — тихо, майже пошепки промовила Олеся, притискаючи руки до грудей. — Як же це нестерпно — двадцять років жити в невідомості, втративши частину своєї душі...

Птахи знову замовкли і всі як один повернули голівки до дівчини. Тепер у їхніх поглядах була не просто цікавість, а очікування.

— Ти нас розумієш? Так? — запитала сіра пташка, підлетівши ще ближче, так що Олеся відчула помах повітря від її крил.

— Так. Я розумію все, — сказала дівчина.

— Але як таке можливо? Люди цього світу ніколи не розуміли нашої мови, для них ми — лише шум лісу.

 — Я сама не знаю, — Олеся похитала головою, витираючи сльози. — Раніше я чула лише щебет. А сьогодні... сьогодні все змінилося. Наче в мені відкрилися якісь двері, про які я не знала. Але ж сьогодні особливий день. Мій день народження. Мені сьогодні виповнилося рівно двадцять три роки.

Сіренька пташка раптово стрепенулася, її пір’ячко на мить спалахнуло дивним, перламутровим світлом, наче в ньому відбилася веселка.

— Двадцять три... Час настав! — вигукнула вона. — Олесю, скажи мені, я благаю, чи маєш ти на тілі якийсь особливий, незвичайний знак? Щось, що було з тобою від самого народження?

— А як ти знаєш про це? — Олеся завмерла, серце пропустило удар. — У мене на лівому плечі є знак... невелика родимка у формі ідеальної зірочки. Бабуся Марія завжди казала мені ховати її від чужих очей, казала, що це мій найсильніший оберіг.

— Ох... — пташка майже задихнулася від хвилювання. — А покажеш мені? Це дуже важливо!

Олеся, наче діючи під гіпнозом, тремтячими пальцями трохи відгорнула важку в’язану кофту і край сорочки. Маленька зірочка на її білій шкірі в цей момент наче ожила — вона спалахнула м’яким золотистим світлом у яскравих променях весняного сонця.

— Нарешті! Нарешті я знайшла тебе, принцесо! — пташка почала радісно кружляти навколо голови Олесі. — Ти та, кого ми шукали всі ці довгі роки! Ти — донька королеви Селести! Йдемо зі мною, негайно!

— Але як? Це неможливо! — Олеся розгублено дивилася на свої руки. — Я не маю крил, я не вмію літати. Я не знаю магії. Я просто земна дівчина, яка вміє готувати омлет і садити квіти...

— Магія в твоїй крові, Олесю! Вона просто чекала свого часу. І цей час — сьогодні. Тут тебе більше ніщо не тримає, ти сама це відчуваєш. Твоя бабуся Марія, яка врятувала тебе і дала цей прихисток, уже пішла. Цей світ став для тебе лише тісною кліткою, хоча ти й намагалася любити його. Там, за межею, на тебе чекає справжнє життя і мати, яка виплакала за тобою всі очі. Портал відкритий лише до заходу сонця. Якщо ми не встигнемо сьогодні, шлях закриється ще на двадцять років. Торкнися мого крильця, Олесю! Просто довірся мені!

Олеся вагалася лише коротку мить. Вона востаннє озирнулася на свій старий будинок, де минуло її дитинство. Поглянула на порожнє крісло бабусі на веранді, на стару яблуню, під якою її колись знайшли. Вона раптом зрозуміла: цей світ справді був для неї лише довгим сном, тимчасовим прихистком, де вона чекала на свою казку. Глибоко вдихнувши свіже повітря, вона відчула таку рішучість, якої ніколи раніше не знала.

— Я готова, — твердо сказала вона.

Дівчина рішуче простягнула руку і торкнулася теплого, надзвичайно м’якого шовковистого пір’ячка на крилі пташки. В ту ж саму мить реальність навколо неї наче зійшла з розуму. Вона здригнулася і почала розпадатися на мільйони кольорових клаптиків, наче розбитий вітраж. Старий ґанок під її ногами раптом став невагомим і розчинився в золотавому, сліпучому мареві. Дівчині здалося, що її тіло перетворилося на потік чистого світла, який несеться крізь холодну темряву міжсвіття. Серце завмирало, а подих перехопило від неймовірної швидкості, з якою зникало її минуле життя.