7.

Примітки:

Донна ще не розповідала Лії про Каду та що за експерименти проводить Мати Міранда.

Примітка2: що гг, що Донна не блищать стійким психічним здоров'ям :")
Приємного читання!!

***

Донна щойно проводила Мати Міранду і зараз стояла у себе в фойє, свердлила поглядом вхідні двері. У голові не вкладалося все, що встигло відбутися за останні кілька днів. У неї тепер є.. прийомна дитина?.. Донна відчувала, що їй так само 25. Як і більше п'ятдесяти років тому. Вона вже просто не могла сприймати себе якось по-іншому. І потім, Донна вже давно, хоч й через скрип зубів, але змирилася з тим, що вона остання зі своєї сім'ї.  Вона частково примирилася зі своїм болем після втрати близьких. Змирилася з тим, що після цих подій будинок, у якому вона народилася, спорожнів. Помер. Раз і назавжди. І ось зараз усе змінилося.

З цього моменту дві людини носили благородне прізвище Беневієнто.  Донна та Лія.
***
Я лежала на ліжку та дивилася в стелю. Після двох діб сну спати не дуже хотілося, та й мені було про що подумати. За цей день встигла втратити пам'ять, познайомитися з Донною, господинею просто дивовижного особняка, а також дізнатися, що знаходжусь в населеному ліканами, ізольованому, майже порожньому селі на чолі з Лордами та якимось божеством - Матір'ю Мірандою.  

Цю інформацію потрібно ретельно переварити.  Відверто кажучи, мені не хотілося повертатись назад.  Назад у цей клятий будинок, наскрізь пропахлий спиртом і куривом.  До проклятих родичів. До перегару, що вічно витає в спертому повітрі.  

Я внутрішньо дала присягу собі, що ніколи в житті не наближусь до алкоголю. Жодному. Сам його запах був до ломоти в ребрах гидкий для мене.  Хотілося залишитись тут.  Назавжди.  З Донною.  Залишити всі спогади та забути.  Так само, як забути останні чотири дні.  Щоб не лишилося й сліду від проклятого минулого.  Але я неохоче придушила свої бажання.  

Це було неможливо. Звичайно... Потрібно отримати диплом, вступити до коледжу, а потім можна і до вузу.  А при вступі до коледжу за будь-яку ціну отримати місце у гуртожитку.  Будь-який.  Щоб більше ніколи й ноги моєї не було у тому ненависному домі.  Але до цього солодкого моменту потрібно активно готуватись до іспитів.  Вони будуть тільки наприкінці весни, тому час у мене все ще є... Але тут ланцюжок думок перервався.  

Стоп... Ці іспити так наполірували мої мізки, що крім них я вже нічого не бачила.  Адже село ізольоване... Батьки б точно не стали мене самостійно шукати або звертатися в поліцію, а інших родичів взагалі немає.  

Друзі?.. Але чи зробили вони щось, коли дізналися про моє зникнення?.. Відповідь прийшла сама собою.

«Це комусь так треба?..» - з досадою зітхнула я.  Та й не була впевнена, що не опинилася тут з вини будь-кого з перелічених вище. 

То як можна залишити село?  Справді, гарне питання.  Відповідей, на яке у мене не було.  На околицях та у самому селі були заражені пліснявою люди.  За розповідями Донни, вони агресивні та сильно нагадують тварин.  Від армії озвірілих зомбі мені за всього бажання (навіть якби воно було) не втекти.  Але є ще інші варіанти покинути це місце та повернутися в свою квартиру.  Наприклад, зателефонувати до будь-якої служби порятунку.  

Я, лише заради чистого сумління, підійшла до рюкзака й знову дістала телефон. Той чомусь все ще працював.  Інтернету тут, звісно ж, не було. Спробувала зателефонувати.

«Зв'язку немає. Так я й знала ».  

Отже, варіантів вибратися звідси теж немає.  Я зрозуміла, що ця обставина не лякала мене, а змусила шукати інші шляхи, щоб потрапити додому або хоча б змусила б турбуватися про свою долю, як у будь-якої нормальної людини, але я відчувала тиху, приховану від самої себе радість. 

Я не повернуся туди, де жила.  Залізла назад у ліжко, повернулася набік та несміливо посміхнулася. Треба порадитися з Донною завтра щодо цього. Невже все справді закінчилося?... А якщо так, що тоді почнеться?  

Суцільні запитання. А може, я просто збожеволіла? Вкрила себе ковдрою і повільно провалилася в сон, боячись розлучитися зі своїм тендітним Раєм.

***
  Наступний ранок зустрів мене теплом і тишею. Я блаженно розплющила очі. Рай нікуди не зник.  Значить, з глузду я не з'їхала. Хоча питання досить спірне. Потрібно знайти Донну. Швидко одягнулася, заправила ліжко і вийшла із кімнати.  На другому поверсі панувала тиша. Але вона не лякала. Зовсім навпаки.

Усі двері на другому поверсі, окрім моєї кімнати, були заставлені різними речами. Я повільно спустилася на перший поверх. На стіні висів великий портрет красивої дівчини з лялькою.  На вигляд їй було десь двадцять три-двадцять шість років.  І сукня дівчини була точнісінько такою ж, як у Донни. І найімовірніше це вона й була.  

Поки я заворожено розглядала портрет, почулися спокійні кроки, до мене підійшла сама Донна.  Мабуть, вона прокинулася значно раніше.

– Донна! Доброго ранку!  – жваво вигукнула я.
– Доброго!  - м'яко привітала дівчина, - Ти сьогодні рано прокинулася, як спалося?

Я розтанула на очах. Ці турботливі, не задля формальності сказані питання, зустрічалися мені колись лише у книгах. А зараз, це все насправді.

– Неймовірно!
– Це дуже добре, - мило сказала вона, - ходімо снідати. Ти хочеш какао?
– Так! - я швидким кроком спустилася зі сходів та опинилася прямо перед Донною.

Вона була на голову вища, і в мене з'явилося нестримне бажання міцно обійняти дівчину.

***

Донна, у свою чергу, намагалася приховати своє занепокоєння. Лія тепер вже не була гостею. Але як і коли їй розповісти, що вона її вдочирила? І що вона... не повернеться назад.. Дівчина думала над цим уночі, та дійшла до висновку, що краще не тягнути. Зрештою, Лія вже майже доросла й має правильно зрозуміти її.

***

Після сніданку Лія та Донна разом пили гаряче какао. Дівчина вже забула, коли в її будинку було так затишно. Зазвичай, вона пила чай та безперервно проводила дні в майстерні або в бібліотеці. Але треба було наважитися на розмову. Інше питання, з чого почати. ​​Однак Лія сама завела розмову в це русло.